Стираю гумкою в календарі я дату.
Про неї вже ніхто не має знати
Ти став чужим для мене і далеким назавжди
Думки сортую по поличкам, і відкидаю зайві –
де є ти.
Червнева ніч спада на ніжні й голі плечі,
В думках роїться маса слів: «Для мене люди –
це не речі»
Ніч і село. Десь брешуть на лисиць собаки за вікном,
Я розумію, за «кохання» ти своє не рвався напролом.
Задимлене, запилене і чумне місто,
В метро, в годину «пік» всі люди, як листкове тісто.
І ненавмисна наша зустріч…знову й знов,
І кров моя пече у жилах, ну а в душі скулить тихенько
дикий вовк.
Так, просто відпусти мене, бо я йти мушу,
Не ображайся, все в мені, і я сама не розумію свою душу
Немає сліз, немає схлипів – зникло все, як дим.
Бо твоє серце інеєм покрилося блідим.
У дівчини зелені очі, й купа мрій
Вона в кожному подиху
весняного вітру,
візьми кульбабку й по небу розвій…