Повітруля розплітала
Коси у Купальську ніч.
Та згадала як кохала...
Стала з милим віч-на-віч:
"Володю, мій милий,
Чи ти загубився?
Чом волос твій сивий?
Чом ти тут з'явився?"
Закапали сльози росою,
Ногам любки поклонився:
"Не гонимий я бідою-
Дух від тіла відділився.
Сумував я за тобою,
Більше так й не оженився.
Став слугою в Бога,
Вірою хрестився.
Хоч важка дорога,
Я не заблудився."
Повітруля засміялась,
Дико так, нечемно...
"А я з полем обвінчалась
Тогоріч напевно.
Всіх засватаних дівчат,
Що до церкви пішли мертві,
Бог той твій, проклятий кат,
Приніс природі в жертві!"
Святий ладаном дихнув
У вухо нареченій:
"Бог щоденно плач твій чув
В моїй шачі золочЕній.
Тому і я сюди прибув,
Щоб дать тобі прощЕння!"
Сіла повітруля в жито:
"Я не встигла согрішити.
Бачиш-лоно не зашито,
Тіло прагло жити!
Чому я тут страждаю?"
Він сяйвом зітхнув:
"Я тебе вічно кохаю.
Муки твої я відчув.
Тебе в рай забираю!"
Сонце житом полилося,
Ранок святом засміявся.
Що вночі тут відбулося
Навіть хміль не здогадався.
