Я дивлюсь в ваші очі.
Вони безперечно пусті.
Згадую ті наші ночі,
Вони були надто прості.
Більше не чую тихий голос,
страшніше те, що він мовчить.
Він просто відправляється в космос.
Тим самим він знову тихо кричить.
Він розірваний на тисячі, як він,
Він в кожного є, і в "недолюдей".
Він ширяється з-попід стін.
Дістається завше до грудей.
Я , напевне , ніколи не стану поетом.
Ніколи більш тобі не писатиму .
Більше не буду «молитись» твоєму портрету,
Просто своє життя лиш для себе триматиму.
Так тяжко про щось кричати,
Знаючи, що крик мій глухий.
Краще згадати,як це мовчати,
Адже дар мій писати .. надто крихкий.
Розбити його надто легко,
Кілька недолугих фраз.
Я зайду тоді надто далеко,
Потону в своїм світі образ.
Зламати останнім часом не тяжко,
Кілька секунд і все. Готово.
Адже ти тримаєш мене надто в'язко,
Проте ще сильніше мене тримає моє слово.
