Загорнутись би в спогади і мовчати…
Бо не треба тих слів, що втікають із комину димом.
Затріпочуть дерева сполохані, і не буде та осінь такою як інші.
Нам з тобою в одну би палату, щоби знову удвох божеволіти.
Ми одні в цьому світі… Закриваєм серця від дощу,
І в пустому ефірі почуття викарбовуєм,
наче вперше по кволих дощечках.
У похміллі сплетіння рук… наче знову солодка отрута.
Незнайомі слова, і одна з божевільних, що зветься Осінь.
Нам з тобою пяніти у двох. Знаєш часом забракне сили,
То не страх, не ілюзії… що теплом увірвуться в душу.
Вечоріє… і я не жалію що туман осідає без згоди.
Я за сум тобі дякую любий… за твої нескінченні обійми.
І за перший життєвий досвід.
нагадало як я колись малий лежав в одній палаті з дівчиною мого віку.В неї був апендицит,а я просто симулював щоб до школи не ходити.
Дуже ми знею там потоваришували,грали в морський бій і все таке.Вона віддавала мені усі солодощі що їй приносили,бо їй недозволено було їх споживати.
А після виписки ми знею більш ніколи не бачились.
Непам'ятаю навіть як звали.
Gelli відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Цікава думка щодо віднесення хворіння, опяніння до любові ... хм ... в цьому є ізимнка ... прикро лиш, що від сильного опяніння може боліти голова, а головний біль після такого, мабуть, і є той досвід
Gelli відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
... 
та нехай з тою головою, поболить та й перестане 
