Що то за гра, що смуток сіє,
І сором почуттям, що виром вже здійнялись,
Але добратися без слів нікчемних до Тебе їм не можна бідолахам.
Не знаний день, і не займана ніч,
Не пролунали неймовірні обіцянки,
І ми незнаними підемо…
І нашим дітям не кричати,
Не бачити цей дивовижний світ,
Тому що все заковано в мовчанку,
І все життя, як якась жертва,
Покладено їй на олтар.
І нехай губи висохнуть від жару
Бо не тулились спрагою об’яті,
Один до одного, не пили досхочу.
До болі, крові, до нестями…
І нехай висохнуть серця і згаснуть очі,
Якщо воно усе милилось в холосту.
А розуміння, що прийде,
Через якісь там роки недалекі,
Буде розпеченим, горючим і гірким,
І буде щохвилини, в кожне вухо, шепотіти
Ти дурень! Бо то все було пусте, що ти їм так пишався недалекій…
Ти проваландався у рот води набравши, рисуючи із себе горду Цяцю…
А те що квіткою у серця розквітало ти не зберіг,
Нічого вже нема.
