З тих пір, як весни з небокраю
Десь в серці жаром зайнялись,
Пишаюсь, мучусь і не каюсь,
Що покохав її колись.
Душа відверто ласки хоче,
Без свята, пісні ледь жива,
Впадає в чари снів пророчих,
Шукає ніжності слова.
Тому з небес так, до нестями,
З часів вселенської доби,
Зорі цвітуть її очами,
Без смутку жалів та журби.
В дні вітру, в спеку чи в морози,
Коли злий відчай землю рве,
Вона для грішних щастя просить,
В молитвах святістю живе.
