Я очима вдивлявсь в незбагненність розмитої суті,
Що надією дух заставляла плестись до кінця,
Монотонячи крок у мудрезно-мозольнім окутті,
Між скляних черепків нездійсненних фантазій юнця.
Серпантинами гір плазував до байдужості піків,
Щоби плоть з костомах скальпувала лавина образ.
Споглядацькі брати додали під світлинами кліків,
Не маскуючи лик у злорадних наривах відраз.
Вертикалями скель роздирав пазурі до кровини,
В потойбічності рун, спадкоємцям укривши завіт.
Попелищем життя у печерах все дряпав картини,
З простолюддя свого, врятувати стараючись Світ.
Золотим промінцем між вершин засурмило прозріння,
Поволока оман камінюччям зірвалась униз…
На курнім валуні розіп’ято чекаю спасіння,
У байдужій тіні скам’яніло-титанових риз.
вот-вот, всё, как в жизни с похмелья
очки розовые разбили
с утра "плазуеш" к вершинам, а друзяки злорадствуют
рисуешь пеплом картины жизни, пытаясь хоть что-то изменить...
--
казаче, если на валуне найдётся место - я сяду рядом
Осіріс відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
