В відповідь на вірш НАДЕЖДИ.М
І чому завжди манить недосяжна мета?
Уже сонце підбилось. Виграють промінці.
Чи мені все приснилось?... Поряд мене це ти.
Промайнула усмішка... Бачу ти все ж чекав.
На столі чай з жасміном...Я люблю подих трав.
Я несміло присіла біля краю стола.
Так в дорозі зморилась: нічка ж темна була.
Подивилась уважно: чи не зайва тут я.
І чому завжди манить недосяжна мета?
Ти сидиш ось напроти... Ніби все, як в кіно.
Нерішучість збороти так тобі й не дано...
Подала тобі руку... Обірвався мій сон...
Так вставать не хотіла.. задзвонив телефон.
_ * _
Із далекої весни приходять сни,
Повертають й повертають нас в минуле.
Залишили непомітно в ньому ми
Те, що самі гарячково відштовхнули.
Те, що нам тоді здавалось незначним
І смішним здавалося, і недоречним.
Жаль, не можна виправдати біль нічим,
Тому й сум став гіркувато-безкінечним.
Вимріяні й непромовлені слова
Наші сни не втомлюються промовляти.
І напевне, вигадана в них весна
Те, що не збулося, вміє пам"ятати.
Дякую, Олічка, тобі за такий чуйний і красивий відгук...
Так гарно сказала, що в сни приходить те, що було втрачене раніше...
Пам"ятаєм наші помилки.
Плачемо, зітхаєм, розумієм,
Що спішать кудись усе роки,
Повернути все так й не зумієм... Жаль...
Радченко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Блукаєм в снах стежками дитинства і юності. Все правильно - і ціль завжди треба ставити майже недосяжну, щоб прагнути її звершити до кінця життя, тоді і саме життя цікавішим видається. Не сумуйте, Олю.
Радченко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
