Нестримна жага до життя,
Незмінне відчуття потреби…
Живу, бо знаю, що це я –
Людина, не досягша неба…
Людина, що зливала мрії,
Бажання, ще якусь холеру,
Свої безпристрасні надії
На клаптик білого паперу…
Живу і знаю…Я такий…
Дурний, мрійливий алкоголік.
Лінивий, неуч мовчазний,
Та все ж думки завжди в неволі…
Немає змоги говорити,
Немає як відкрити душу…
Чи може мозок свій закрити
Від того , що щоденно душить…
Дістали марні сподівання,
Не збуті мрії протягом життя.
Всі безкорисливі старання –
Все можна кинути в сміття!
Вже надоїло бути збоку,
Стояти в черзі за життям.
Втрачати мрії ненароком,
Тікати, не вдягаючи взуття.
Вже надоїло! Цілий світ
Неначе змовився в момент…
Всі проти мене…навіть кіт.
Руйнують мої сподівання вщент.
Не можу я так більше грати,
Не можу біль таку терпіти…
Піду мабуть я краще спати,
Бо в снах живу, як в свому світі.
