Мовчиш...і в мовчанні твоєму вмирає
усе в мені і розкладається спустошеними плямами
на стінах, залишаючись розпачем безумства
остогидлим, вимученим сподіванням побачити
тебе сьогодні, завтра, можливо після...
Дійшла до краю свого світу убитого тобою
і до кісток пробираючого несамовитого холоду.
Лишається впасти стрімким каменем на землю
розбиваючи згубні рецептори чуттів,
що не дають вчасно вмикати мозок.
Сплутані всі хочу, треба і навіщо, гордості
вигадані егом, захисники твоєї байдужої
неуваги до того, що тебе сумнівно страшить,
чи то ширма до моєї сліпої віри у твою любов.
Залишаюсь з ненавистю до себе за свою...
передостаннє...