ОБУМОВЛЕНІСТЬ
16.9.2013*8:20
Коли у мене відбулося Сенсорне Розкриття, то я був переконаний, що це відбулося на рівному місці, що воно не мало ніякої мотивації і обумовленості. Але через деякий час почали немов випливати на поверхню свідомості окремі факти із мого життя, які можна розглядати як своєрідні передсигнали до того, і що я потрапив.
1940 рік - мені 4 роки.
Велика патріархальна сім'я Прендзевських, в якій народилася моя мати, мала хату в Києві на Соломинці, яку у 1937 році знесли, а на її місці побудували гараж НКВС (розшифровується: Народний комісаріат внутрішніх справ, який потім став називається КДБ, що розшифровується: Комітет Державної Безпеки). Кожний нуклеарній сім'ї видали гроші компенсації. Батько завжди мріяв жити самостійно і тому було прийнято рішення, що Левчишини будуть знімати квартиру. Таким чином батько, мати і я опинилися на вулиці Товстого в приватному будинку №35. (До речі: господинею була німка, яка під час окупації ховала євреїв і тому разом з ними пішла у Бабій Яр.) Тепер його немає, а тоді це був двоповерховий будинок і наша кімната була навпіл підвальна. В цьому будинку народилися мої брати Валентин (1938) та Анатолій (1940), який помер потім в Саратові під час евакуації.
Кімната була висока, як мені пам'ятається, з великим вікном, що виходило у двір. Низ вікна був майже на рівні землі. Раніше цю кімнату використовувала власниця будинку і тому її кіт звик потрапляти у кімнату через квартирку. Але у нас вона на ніч закривалася.
В один вечір я, бігаючи по кімнаті, раптом різко повернув голову у бік вікна, немов мене щось покликало. І побачив тварюку, що розпласталася на все вікно. Очі у неї горіли неймовірним полум'ям. І я закричав з переляку, а потім замовк. І онімів, як мати розповідала, більш ніж на місяць. А коли почав знову говорити, то з того часу в моїй мові з'явився і закріпився на все життя звук, який характерний дл польської мови - тверде "л".
1945 рік - мені 9 років.
Батько, як потім з'ясувалося, всю війну обслуговував фронт в якості машиніста паровоза.
Наша сім'я в евакуації в Саратові. Мама та бабця Зіна, дядя Петя - брат мами, я та Валентин і Микола, якого мама народила в січні 1942 року. Ми живемо на вулиці Циганській у №77, а до того жили в №85. Знову навпіл підвал. Теж велика кімната, але окремий вхід з вулиці через тамбур.
Літо. Жара. У дворі ми з хлопцями гасаємо і я заскочив до кімнати тільки для того, щоб напитися. І раптом щось мене примусило повернутися до дверей і подивитися в правий бік, у куток, де сходилися дві стіни та стеля.
Там, з якимсь беззвучним звуком (досі не можу точно визначити цей звук) з'явився кубик, що повернутий був до мене трьома гранями. Грані мали ясні кольори: ліва - жовтий, права - блакитносиній, верхня - помаранчеве із червоним. Знову роздався цей не описуваний звук і кубиків стало п'ять, а потім вони почали рости як виноградна гілка і насуватися на мене.
Кричав як навіжений і не міг відвести погляду від явища. Забігли в кімнату мати та бабця, кинулися до мене, почали трусити мене і вимагати, щоб я розповів що є сталося. Чомусь я розумів, що розповідати їм про бачене не можна, тому ляпнув перше, що прийшло до голови: "Побачив тітку з ножем". Вони заспокоїлися, адже вчора щось про таке бурхливо обговорювали у дворі жінки, я, напевно, чув, а зараз явно перегрівся на сонці, тому і примарилося. тим більше, що у мене з'явився жар та блювота. Бабка, яка нас гарно завжди лікувала своїми методами, взялася за мене - погладжування руками, велика кружка холодної сиворотки, сон. На вечір я вже був здоровий. І на десятиліття забув про це для того, щоб згадати років через 40.
1954 рік - мені 18 років.
Десятий клас. Травень. Гарний сонячний день.
Я сиджу на першій парті середнього ряду, бо був інтелектуальним розбишакою, а так вчителі могли не давати мені задавати незручні питання та робити "дурацькі" коментарі. Тільки що ми класом відсміялись над чимось, у всіх гарний настрій, в тому числі і у мене, і раптом перед очима з'являються кольорові кола. Це були ті самі кольори - червоний, жовтий, синій, але в усіх переливах сили та густоти. Переходу від одного кольору до іншого. Вони крутилися по еволюті (по годинниковій стрілці), створили конус, який йшов та звужувався від мене і немов затягував мене себе.
Я ошелешено закляк. Напевно це було цікаво, бо навколо мене стояли мої товариші, яких я не бачив, але гарно чув. Я взагалі нічого не бачив окрім цього стрімкого руху кольорових кілець від мене по горизонталі та аж у безкінцевий вир у вершині конусу. З'явилася нудота, головна біль, а потім точно так все вмить пройшло, тільки все навколо себе я почав бачити немов через кольорове та різнобарвне сито. Впав головою на парту. Слабість і байдужість до всього. Перед очима чорний бархат.
Алік Головань (царство йому Небесне) відвів мене додому, бо сам я йти не міг. Там я провалився у сон, спав аж до ранку, а вранці все було гаразд. Більш того: я забув про інцидент, як і мої товариші, а згадка про нього з'явилася потім, коли я вже став Ініціанованим і почав перебирати подумки своє життя.
1956 рік - мені 20 років.
Угорщина. Так званий контрреволюційний заколот. Я - солдат Радянської Армії. Батальйон зв'язку: 1-а рота, 1-й взвод, 1-е відділення (тяжкий кабель).
Жодного разу не стріляв, хоча по мені стріляли, але перелякався з цього тільки через 20 років, коли ми - однополчани/киян зустрілися і мої товариші дуже яскраво розказали як це було. Вони були приголомшені з того, що я цього не знав, а я був приголомшений з того, що відбулося зі мною таке, що я не усвідомлював та не пам'ятаю. Можливо саме це мене тоді перелякало, бо згадав тільки як повільно присів за великі котушки з кабелем. "Так кабель був же посічений аж до дерева кулеметною чергою! І ти не пам'ятаєш цього? Ні, хлопці, за це треба випити! Він нічого не пам'ятає!"
Отже, я тоді чудом залишився живий.
1958 рік - мені 22 роки.
Поступив на Архітектурний факультет КІБІ. Вчитися було не просто, бо я прийшов з війни, а навколо мене були вчорашні десятикласники чи теж бувши солдати і навіть офіцери. ЯКІ, одначе, не були на війні. Моя психіка була іншою - я вчився із насолодою і як навіжений (весь час одна четвірка), тренувався як фехтувальник так само, а коли отримав травму правої стопи (велике колесо вантажопідйомника наїхало ззаду - травматичний вивих першої клиновидної кістки), то продовжував тренуватися на костилях, з паличкою і сидячі на табуретці. Через багато років дізнався, що мав серед товаришів прізвисько "Бульдозер".
В цей час, здавалось би, нічого незвичного зі мною не траплялось. Але!
Я миттєво обертався на погляд людини на мене. Така здатність і зараз є, але я немов свідомо блокую її.
Та найцікавіше було інше: передсоння.
Майже кожний вечір перед сном я із насолодою закривав очі і зразу бачив себе у польоті над землею. Під мною пропливали дерева, я легко опускався до трави, а улюбленим був політ над самою травою, із зависанням та ретельним розглядом квітів. Інколи я за бажанням літав над Трухановим островом, та частіше опинявся над якоюсь невідомою мені місцевістю, але улюбленою для мене. В реальному житті змінювалися пору року. йшов дощ та сніг, була хуртовина, а у "моєму світі" завжди було літо! І така здатність була у мене десятиліттями.
Був ще один випадок, який врізався мені у пам'ять.
1963 рік - мені 27 років.
Літо. Я їхав електричкою із Тетерева, повертаючись із Малина від родини першої дружини до Києва, і раптом об'явили, що електричка іде тільки до станції "Спартак". Вийшов на платформу і став чекати наступну електричку до Києва. Був спокій на душі і я розглядав будинки, що будувалися з іншого боку платформи напроти мене. Йшло бурхливе будівництво. І раптом Хтось інший в мені філософські почав роздивлятися ці будинки і з'явилася думка: "Я більше ніколи не буду тут стояти, бо більше не буде потреби їздити до Малина. Все буде забудоване тут, але я вже цього не буду бачити. Все це буде у минулому." а далі немов в мене щось переключилося і я на десятиліття забув про цей епізод, згадавши його через багато років.
Далі ніяких незвичних проявів не було, якщо не вважати таким те, що я раптом почав писати вірші. Спочатку це були вірші присвячені другій дружинні та відголос болі за крах першого шлюбу, потім пішло-поїхало. Випливала в думках фраза чи відчуття, яке слід було оформити у фразу, потім - пошук того, що не вистачає, немов калейдоскоп складається... І приходило полегшення, немов полікував себе сам. Подібне було тільки коли малював.
В третьому шлюбі з'явилось торкання Незвичного і воно проявилося в нетрадиційному лікуванні мною доньки Богдани. Кожний вівторок та четвер, в 16:00, на протязі чотирьох років, незважаючи навіть на те, що я вже був одружений в четвертий раз, я приходив до Богдани: повне холодне закутування, обтирання через 40 хвилин холодною водою, масаж і прання її білизни - все по методиці Кнейпа, яку таємно мені дала лікар/цілитель. Через чотири роки хвороба щезла. тоді я намалював на 9 метрів довжиною панно до привілейованого дитячого садочку, що був розташований поряд із будинком Богдани і умовив директора прийняти мою дитину до садочку. Після цього приходив вже тільки туди, щоб бачитися із донькою, та регулярно малював різне на різні їхні свята. А через рік Богдану відвезли до Тбілісі і я таким чином втратив цю дитину. Там вона виросла, там поступила зразу у 2-й клас, там її виховували, там вона говорила, що її батько помер, бо так сказали її мати та тітки, а коли, вже дорослою вона повернулась до Києва, то це була повністю чужа мені людина. Але це - вже інша пісня.
Є ще декілька моментів, які явно мають відношення до моєї історії.
Перш за все наша бабка по матері Зінаїда Петрівна Прендзевська (Власенко). Вона володіла якоюсь силою, бо виховувала 5 синів та нашу матір (один син був не рідний), потім виховувала нас, трьох братів, врятувала молодшого від поліомієліту, яким він захворів під час евакуації. Це особлива історія. Він був повністю паралізований. Ні про яке лікування і мови не могло бути, тим більше, що один з нас вже помер від лікування, то бабця Зіна сама зробила пекельну суміш (керосин, олія, сіль, дрібно нарізані каштани, червоний перець) і розтирала нею його два рази на день. Так, сліди хвороби у брата є і досі, але він живий, художник і вже давно дід. І ще наша бабця була неймовірно гостра та гостророзумна на язик, як кажуть в народі.
Можливо, що щось прийшло від неї до мене.
Мої чотири сини мають розширені сенсорні здібності. Те, що молодші двоє мають їх нема нічого дивного, бо їх мати, як і я, на момент їх зачаття вже мала ці здібності. Мова, таким чином, йде про звичайне генетичне закріплення нової мутації. А от те, що старші теж мають такі здібності, дивно, бо вони народилися до того, як я став Обраним, а їх матері таких здібностей не мали.
Коли у мене були учні, а таке було на короткий час та в малому обсязі, то я, розказуючи свої історії, завжди говорив їм, щоб вони були дуже уважні до своїх дітей, бо зараз народжується нова генерація, починається формування 6-ї Вертикальної Раси. Повторюю це і вам, хто, маю надію, читає мої слова: будьте уважні до дітей, не дивуйтесь тому, що вони бачать те, що ви бачите,вірте їм і їхнім нібито фантазіям і бережіть їх. Нове все єдине набере силу, але навіщо проводити через злам особистості і біль?
9:25
ID:
449475
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.09.2013 21:22:52
© дата внесення змiн: 16.09.2013 21:22:52
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
