Обсипались кімнати білими доторками, де риби принишкло дихали по кутках, обтріпуючи на гостро солоних спинах луску, кришталі, дзеркала, пишноти мимовільних доторків, стерильних і білих, наче кімнати, що триповерхово, ламко, квадратно розповиваються за шершаво-терпкий пересмик вуст, згладжених, наче блакитна луска, смутних, наче кришталь, розхолоджений стерильністю церемоній, кивками мундирних годин, що по-риб’ячи на сторожі із напівзіслизлих кутів жмуряться на біле колихання кімнат, де серед клаптів блакитного диму і пригорілої ніжності всюди обторкуюсь кінчиками пальців, зламано-тонких і несміливих, особливо на спині, трохи сутулій і майже без шкіри – пасма блідого світла зглитують перехід на поруч і тут у покришених сонно-солоним ходінням коридорах диму, вимішаних сипучими зойками риб, перестиглими зойками молока у правій груді, бубнявим пахтінням не визрілих дотиків, сріблистою сльотою дзеркал, у яких безсоромно і ніжно, ніби проклюнута крізь луску і скойки, коливається м’ятежна розпанаханість твого тіла, з корінням в червоне, згущено-терпке розпивання за чаєм принишкло-зачаєних гостро кутів стиснутих вуст, що дозволяє рибам до смерті дихати у білих згортках сукні, у білій обторканості кімнат, щойно прочинених для мене усіма п’ятьма твоїми зграбними пальцями у блакитно камінних каблучках і озерцях ранок від ножів, якими ти ріжеш яблука навпіл, від покинутих друзочок недомовчаних слів, від різких переломів кришталю, від поламаних твоїх крил, від тихого розпачу, що обтікає мене і бризкає навсібіч приреченістю на неможливість бути постійно в тобі, бути постійно, бути, поселитись у кінчиках твоїх пальців, котрими обторкуєш кімнати, білі, наче просякнуті туманом, казково-дощовиті і рибновусті, з легкою терпкістю висли злих ніжностей, тонкокистних, жіноцьких, з позліткою церемонної стерильності, що падає в мене повз луску, кришталі, дзеркала, обживає шершавість білих кімнат, клапті моєї тривоги і змушує мене, ніби дим, виповнювати груди пригорілим молоком із усіх невідбутих пожеж білих кімнат, білих кімнат мого тіла, а чи твого, що триває (тримає ?) на кінчиках пальців, сподіваюсь, Боже, не твоїх.
ID:
448955
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 14.09.2013 03:03:35
© дата внесення змiн: 14.09.2013 03:03:35
автор: Суща
Вкажіть причину вашої скарги
|
