На нашій Землі, на Україні
у військо збирались зловіщі тіні.
Вони навіть Сонце хотіли згасити,
яке заважало їм зло творити.
Щоб Сонце людям більше не світило
цариця Зла дурманом квіти напоїла.
Зів’ялі трави стерли посмішки людей,
ті стали жити в рабстві у примар-тіней.
Не вгледіла вона лише одну лілею,
що від людей сховалась в бур’янах,
і, непомітна вродою своєю,
згубилася в квіткових дивних снах.
Побачив квітку ту дідусь старенький,
зрадів, не вірячи своїм очам,
сказав онуку: “Мій рідненький,
повернемо красу нашим садам!
Зіграти треба на оцій сопілці
чарівний вічний вальс життя.
Він сон стряхне, і кожній квітці
поверне пахощі, поманить в майбуття.
І промінь Сонця, кожній квітці радий,
знов звеселятиме простий народ,
чаклунку злу він вижене із хати,
в хмаринку оберне і виллє на город.
Так грай же, грай, мій хлопчику,
нехай прокинуться у танці квіти,
росою вмиються, зрадіють дощику
і посміхнуться Сонцю. Людям легше буде жити...
І полилася музика від серця і до серця,
торкаючись глибин душі людської.
І розлетілась на дрібненькі скельця
крижина чар чаклунки злої.
Розкрилася в усій красі білявка-квітка,
затріпотіло листячко в такт музиці живій.
Злетіла пісня високо і стрімко
в святій чарівній ніжності своїй.
Та привид знов править своє в садах:
“Негайно припиніть, забороняю всім співати!
Хто вам дозволив музикою звеселяти
нікчемні квітки, що забулись в снах?!”
І знов голівки квіти опустили.
Хлопчик перечити цариці не посмів.
Лише дідусь, зібравши свої сили,
упевнено злодійці відповів:
