відстані рук залишаються білою клятвою
на чолі дерев'яного відчаю допивати світанки похапцем
а наші зелені очі зачиняють в собі осінь
вкидають в округлість неба сумління на квиток додому
вичерпують надлишок голосу із хромосомного набору
і в райдужній плівці стертих облич
дихають флейтою горлиці
мій надто приблудний вікінг із втраченим іменем
завжди любив шорсткі польоти обтерті запізненням
невловимі прояснення зламаних променів
новими молитвами розгорталися в ньому
балансуючи дихання
він надто блідий у своїх чудернадських мареннях
і має надію на запах сухого моря
наївний в холодних горнятах сутінок
застиглого часу на рамі вікна
його сухожилля у віршах ніколи не вміли читати
опухлого спазму венртань
бо ж
відстані рук
залишаються білою клятвою
а білий розбілиться вже за порогом
на першому складі ніким не прикритих зізнань
