ПІШОВ ПЕТРО У НОЧІ
НА КОЛГОСПНЕ ПОЛЕ,
ХОТІВ ТРОХИ БУРЯКІВ
ВКРАСТИ ВІН КОРОВІ.
ЩЕ НІКОЛИ ВІН НЕ КРАВ,
ЦЕ БУЛО У ПЕРШЕ,
ПХАЄ БУРЯКИ В РУКАВ*
І ТИХЕНЬКО ШЕПЧЕ:
БОЖЕ,ПОМОЖИ МЕНІ,
ЩОБИ НЕ ЗЛОВИЛИ,
І ДОДОМУ БУРЯКИ
ДОНЕСТИ,ДАЙ СИЛИ.
ВІН НАГНУВСЬ ДО БУРЯКА,
ГОЛОВУ ПІДНОСИТЬ,
КАБАНИХА ІЗ ЛІСКА,
КАБАНЯТ ВИВОДИТЬ.
В ТАКІЙ ПОЗІ ХЛОП ЗАВМЕР,
НОГИ –НАЧЕ ГИРІ.
УЯВИВ ВІН В МИТЬ СЕБЕ
У ВЛАСНІЙ МОГИЛІ.
З БУРЯКАМИ У РУКАХ,
(ЩО Ж ДОБРО КИДАТИ?)
УТІКАВ ВІН В ПОПИХАХ
АЖ БЛИСКАЛИ П”ЯТИ.
КАБАНИХА ТІЛЬКИ В СЛІД
ГЛЯНУЛА ПЕТРОВІ,
І З МАЛИМИ В ТЕМНИЙ ЛІС
ПОВЕРНУЛА ЗНОВУ.
А ПЕТРО ОТАК ЛЕТІВ
ДО САМОГО ДОМУ,
І ПОКЛЯВСЬ "НЕ КРАСТИ БІЛЬШ”
ВІН ТОДІ СВЯТОМУ.
СЛОВО СТРИМАТИ ЗУМІВ,
Й НА КОЛГОСПНИХ ЗБОРАХ,
ВЖЕ СОРОМИВ НЕСУНІВ,
ТИХ ЩО КРАЛИ З ПОЛЯ.
РУКАВ*-ДОВГИЙ ВУЗЬКИЙ МІШОК.
