ти всоте мене перепишеш
зриваючи зайві години з густих світлотіней займенника «ми»
а я в тісноті
як маленька дитина
зшиватиму дотики що вийняла з попелу
у слово свинцеве «іти»
ти всоте чорнітимеш у димі вчорашнього поспіху
рівнятимеш простір
в котрому не буде лиця
на заході холодно
і падаєш м'якістю серпневого голоду на кінчик свого язика
ти всоте мною відбудешся у змовклому шепоті вуст
обпалюєш сон
мінливістю втомлений
урочо втрачаючи глузд
ти всоте мене перепишеш у повноголоссі світла
крізь всі перепони слів
жінок про яких говорив
нервових закінчень повітря
оглухнеш у кожній найменшій кліточці тіла
аби я усоте тебе відпустила
