Вчора ти написав... Сказав, що сумував без мене. Я відповіла тобі грубо і коротко, хоча ледве стрималась, щоб не написати – “Де ж ти так довго був, чому забув про мене?” Я вірила, довірялась тобі. Нікому я не відкривала настільки свою душу, як відкрила її тобі. Чому так сталося? Я сама не можу знайти відповідь на це безглузде запитання. Інтернет-кохання неможливе? Але чому я кожного дня чекала на твій дзвінок? Чому почувши твій ніжний голос я втратила всі залишки здорового глузду і не могла прожити ні дня без думки про тебе. Твої смс викликали у мене щиру посмішку. Я чекала на зустріч з тобою, хоча в той же час боялася її. Адже ти такий дорослий, мужній. Навіщо тобі така молода, ще зовсім недосвідчена в стосунках дівчина? А якщо ти відкинеш мене? Якщо вимагатимеш від мене більшого, ніж я можу тобі дати? Що якщо ти закохаєш мене в себе, а потім покинеш, необережно розтрощивши мої мрії і надії стосовно нашого спільного майбутнього?
Ти так раптово зник, що лише через деякий час я зрозуміла що сталося. У тебе є кохана жінка... Але як це? Невже ти також брехав мені?... Адже ти так щиро казав, що закохався. Не можу повірити, що то був лише обман. Не вірю! Не вірю. Не вірю... Не хочу вірити. Я малювала в уяві нашу першу зустріч, відчувала, що вона буде незабутньою. Ти казав якщо ми будемо разом ти ніколи не скривдиш і не покинеш мене. Але скривдив... Яка ж я дурна! Повірила в улесливі слова, піддалася тобі. Ти майстер у завоювані жіночих сердець. Вітаю! Твій список поповнився ще однією довірливою дурепою.
Знаєш, я вже забула тебе... Лише інколи твій нік у списку моїх друзів нагадував про твоє існування. Варто було стерти тебе не лише із пам яті, а й із цього списку. Але я цього не зробила і мабуть вже не зроблю. Марна надія, що ти напишеш все ще горіла у моїй душі. І ось ти написав... Та чи потрібен ти мені зараз?
