Ти вже писав мені,
Що бути любленим означає згоряти.
Так, ти горів,
А я світила невичерпною оливою.
Потім блудним сином
Скитався ти по
Розгромах
Невзаємних місцин.
І тоді, в час зимового реквієму,
Коли кожна вулиця оплакувала свою
Нетривалу смерть
(Її надто швидко забули),
Ми
В навальний,
Розпачливий час
Творили
Поцілунок примирення двох,
Що слугував лиш знаком для
Уважних довколишніх вбивць.
Коли ж йдеш
Духовно від мене,
Коли новий доторк не будить тебе,
Я відпускаю,
Мій блудний сину,
Щоб жити в передчутті твого
вічного повернення,
Щоб малювати в уяві
Твій розхристаний
Дорогою дух,
Щоб плекати тінь-відпочинок для нього
З моїх стишених ніжністю дум,
Бо така наша доля:
Бути любленим-проминати,
А любити – тривати,
Щоб світилась вічністю олива
Невичерпності людських почуттів.