Мій шлях обминає дрімучі ліси,
І замки високі, і вежі.
Про спокій забути, корон не носить
І Господу тільки належать –
Це розкіш! Із вересу килим, і ніч,
І райських пташок щебетання;
І що мені злякані очі чиїсь
І людські огидні бажання?
Я – пісня. Якщо замовчать – то не жить.
Гукну – і весь світ відгукнеться,
І з неба джерельцем веселка збіжить,
І в каменя серце заб’ється.
Але для людей я німий назавжди.
Стомившись клясти і хапати,
Вони спочивають і снами біди
Пожадними сповнюють хату.
Ніколи, нікому не чуть моїх слів;
Що перли – свинячій породі?
Я буду співать для дощів і снігів,
Для трав, для вітрів – та і годі.
Чому ж ти знесилилась, пісне моя?
Тебе відпустив я на волю.
Ніхто тут не зможе нас більш обсміять,
Не знатимеш кривди і болю.
Ніхто не спровадить, ніхто не заб’є...
Лети, як колись, там де зорі!
Не можеш покинути серце моє,
Як матір дитиночку хвору.
Чого ж тобі треба? Невже нагаїв
І ситого сміху з балконів,
І знову вертатись в неволі твої
До всіх тих безглуздих законів?
Сльозинками капають зорі униз...
А знаєш, як плакали люди
І слухали пісню, як долю – до сліз,
Мов Бога просили про чудо?
А знаєш, як часом у їхніх очах
Від пісні світилися зорі,
І значить, що хтось пересилив свій страх
І зрадив довічній покорі.
Миттєвості... Рідко прекрасні були...
А може для них лиш – так треба –
І суджено бути співцем на землі
І гріх відлітати на небо?
Мій шлях обминає дрімучі ліси,
І замки високі, і вежі.
Про спокій забути, корон не носить
І Господу тільки належать;
І бути до скону – бо цим і живу –
З народом моїм і в народі.
Чи кинуть за співи мідяк на траву,
Чи знов нагаєм нагородять.
Людміла Рублеўская
Пясняр
Мой шлях абмінае густыя лясы,
Высокія замкі і вежы.
Спакою не ведаць, карон не насіць
І Госпаду толькі належаць -
Раскоша! Кілім верасовы і ноч,
І райскія птушкі шчабечуць.
І што мне да нечых спалоханых воч,
Да брыдкіх страсцей чалавечых?
Я - песня. Аднойчы замоўкнуць - не жыць.
Гукну - і сусвет адгукнецца.
І з неба крынічкай вясёлка збяжыць,
І ў камні загрукае сэрца.
Але для людзей назаўсёды нямы.
Стаміўшыся лаяць і хапаць,
Яны спачываюць і поўняць дамы
Юрлівымі снамі і храпам.
Ніколі, нікому - ні слова майго.
Што перлы - свінячай пародзе?
Я буду спяваць для дажджоў і снягоў,
Для ветраў і траваў - і годзе.
Чаму ж ты знясілела, песня мая?
Цябе адпусціў я на волю.
Ніхто тут не зможа нас больш абсмяяць.
Не зведаеш крыўды і болю.
Ніхто не пагоніць, ніхто не заб'е...
Ляці, як калісьці, да зорак!
Пакінуць не можаш ты грудзі мае,
Як мацерку хворы дзіцёнак.
Чаго не хапае? Няўжо бізуноў
І сытага рогату з вокнаў
І трэба вяртацца ў зняволенне зноў
Для нейкіх вар'яцкіх законаў?
Слязінкамі капаюць зоры з нябёс...
А помніш, як плакалі людзі
І слухалі песню, як слухаюць лёс,
Як моляцца Богу аб цудзе?
А помніш, як часам у нечых вачах
Ад песні успыхвалі зоры,
І значыць, што нехта забыўся на страх
І здрадзіў навечна пакоры.
Імгненні... Як рэдка такія былі...
А можа, іх дзеля - і толькі -
І дадзена быць песнярам на зямлі
І грэх адлятаць за аблокі?
Мой шлях абмінае густыя лясы,
Высокія замкі і вежы.
Спакою не ведаць, карон не насіць
І Госпаду толькі належаць
І быць - да апошняга - гэтым жыву -
З народам сваім і ў народзе.
Ці кінуць за спевы мядзяк на траву,
Ці зноў бізунамі заплоцяць.
ID:
430440
Рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата надходження: 09.06.2013 18:13:02
© дата внесення змiн: 21.03.2017 16:30:10
автор: Валерій Яковчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
