- Скільки тобі? - в голові з'явився рій думок. Вони, немов неслухняні бджоли, кружляли навколо вулика і ніяк не хотіли залітати всередину. А як же іще? Хочете сказати, ви б не розгубилися, якби... Якби все пройшло вдало. От так взяло, і поталанило раптом! Скільки народу до мене пробували... І як тільки не намагалися... А я зміг. І доказом був цей тихий шепіт, від якого на милю віяло небезпекою. Демон, для якого цей ритуал проводився, відгукнувся.
- Скільки тобі? - знайомий голос вкотре повторював одне і те ж запитання. Нічого, зачекає. В інструкції так і написано: намалюйте круг, намалюйте навколо знаки, розставте свічки і чекайте півночі і повного місяця. І закляття... Ну а куди ж без нього! Так от: якщо вже демон з'явився, то обертатися не варто- всерівно він зливається з темрявою. А от питати можна. Правда всього-лиш три рази. В інтернет, звідки цей ритуал родом, давали мудру пораду: записати на листку все, що тебе цікавить, щоб в найвідповідальніший момент не думати довго. Але я, звісно ж, цього не зробив, тому що в успіх якось не дуже вірив.
- Сімнадцять. - мій голос тремтів, як осиковий листок.
- Жертву приніс, круг також є... Все, ніби, покищо добре. Чого ж ти тоді хвилюєшся?
"Яка різниця?"- хотів я сказати, але вчасно зупинився. Вимов я цих два слова, і стало б на одне питання менше.
- Хммм... Не хочеш говорити, не треба. Питай. Ти ж для цього мене сюди витягнув.
- Так, зараз. Тільки згадаю.
- Сміливіше. - голос явно не приховував зневажливо-іронічного ставлення до мене, і по тону це вчувалося. Зібравшись з силами і думками, я почав:
- Я попаду в рай? - пауза затягнулась. "Ну от, маєш. Тільки дійшло до діла, як демона вже й нема. І безтолку все."- рука потягнулась, щоб стерти коло, але тут голос з-за спини знову дав про себе знати.
- Якщо і надалі будеш захоплюватись викликом створінь з пекла, то такий розвиток подій дуже сумнівний. А житимеш чесно- може й попадеш.
- Вона мене любить? - я був впевненим, що демон знає, про кого йдеться, та, все ж, він вирішив уточнити.
- Вона- це Ніка?
- Так. - я вже приготувався знову чекати кілька хвилин в тиші, але відповідь була блискавичною і миттєвою.
- Ні. - "Як просто. Ні, і все."
І надія, якою я існував останній місяць, розбилась на маленькі часточки. Для чого жити далі? Вона і так ніколи не буде сприймати мене в серйоз, не буде зустрічатися зі мною. Не буде.
- Чому... - в роті пересохло і замість звуку вирвався хрип. Я закашлявся, але продовжив.
- Чому між впевненим, брехливим ідіотом і скромним, адекватним хлопцем дівчина обере першого? - питання прозвучало настільки комічно й безглуздо, що навіть в теперішній ситуації, я посміхнувся зі своїх слів. "Сидить на підлозі посеред ночі здоровий хлоп в крейдовому колі і говорить з темнотою."
- Отже, останнє питання задано. Добре, слухай. У віці сімнадцяти, я ламав голову над одним цікавеньким питанням. Вражений несправедливістю, часто розчаровувався, роблячи перші кроки в доросле життя. А зараз, кількасот років по тому, я відповідаю і тобі, і собі. Все просто. Жінка хоче захисту, безпеки. А молодий хлопець, який ще й не досить впевнено почуває себе у цьому світі, не може їй цього дати. Як можна покладатись на того, хто сам поняття не має, що робити і яке приймати рішення в екстримальній ситуації? От тоді і з'являються тупуваті самці, на кілька років старші за вас обох, і беруть ініціативу до своїх рук. Так вже споконвіку ведеться, що люблять жінки воїнів, завойовників, сильних і мужніх. Дівчина хоче не занудного інтроверта, який і собі не може дати ради, а екстраординарного, з яким весело і просто.
- Дякую, я тебе відпускаю.
- Удачі. - порив вітру, який звідкись взявся в зачиненій кімнаті, задув свічки. Як просто. От і все! Сеанс зв'язку завершено.
- А що робити далі?
І тиша, яка встигла стати вірним другом, відповіла мені.
ID:
426833
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.05.2013 16:53:06
© дата внесення змiн: 23.05.2013 16:53:06
автор: fire_maroder
Вкажіть причину вашої скарги
|
