І ні на кого я не нарікаю,
і не ховаю камінь про запас
на того, хто тепер не пригадає,
як вчора гнали і дурили нас.
Хвороба страху всім давно набридла.
Є плюралізм і воля, та проте
від кислого Москву ще й досі видно.
Спрацьовує стійкий імунітет.
Вже не одне державне потепління
давало віру в правду на словах.
І не одне нещасне покоління
пекло не раків, роки в таборах.
І парт-вожді у нас такі ж залізні
все вилізають, як у дощ гриби,
та й бідному народу вшкварять пісню,
щоб вилізти сухими із води.
Згрібаємо сміття зі всього світу,
щоб знову наступити на граблі.
Щоб десь іммігрували наші діти,
в чергове відірвавшись від гіллі,
Сучасні Гоголі, Кибальчичі, Гребінки
не подадуть голоблі вже назад.
Все віддадуть – і душу, і печінку,
аби між рівних гідно стати в ряд.
А тут все ті ж псарі, апологети
стають за Русь святу. Їм не в тямки,
що де не впни актора чи поета,
то прикорень – біля Росі ріки.
Химерні, та постійні їхні мрії,
зібрати менших під своє крило.
Ні кількісно, ні якісно Росії
без меншеньких нема і не було.
Звичайно, що без їхньої культури
ми теж, виходить, що ні в сих ні в тих.
Але для чого матюки й тортури
братів, великоросів записних?
Не жаль, що їхні Гоголеві ночі
не досягають від Москви за Буг,
і що Гребінка дав їм чорні очі,
щоб не осліп культурний Петербург,
що Грін вітрильник гнав по їхніх водах,
що їхнім лісом бродить Берендей.
Жаль, що ціною нашої свободи
нас прилучали до чужих грудей,
щоб дослухались «геніїв» – Бєлінських,
мов не було ніколи і ніде
між світочів звичайних українських,
жаль, що в краю своїм лиш де-не-де
почуєш рідне материнське слово,
та й то істерика від Комі до Карпат.
Сичить зі шпальт московський адвокат,
що вже комусь забороняють мову.
Глагольтє, бяшьтє. Тільки так, як я –
колись − не далі, ніж у власній хаті.
Не лізьте на трибуни виступати,
як байстрюки, коли вже є сім’я.
Ще жаль, що більше всього «патріотів»
серед своїх безграмотних личин,
що мають владу, пишуть собі чин
і шпрехають: «Нас нє навчалі. Што ті?»
Багато чому злидень цей навчить,
щоб виправдати глас чужої крові,
своєї несиновньої любові
до мачухи, що нібито звучить,
тому що чути на великій мові.
Все сватають у не свою сім’ю
заручником ганебного полону
в ординському квітучому раю,
все ставлять вище Божого закону
закони іномовної колони
про вищість над молодшими свою.
ID:
421273
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 27.04.2013 17:43:14
© дата внесення змiн: 27.04.2013 17:43:14
автор: I.Teрен
Вкажіть причину вашої скарги
|
