|
В основу поеми покладено історію родини Щербатих, записану за спогадами Михайла Івановича Щербатого (1927 -2009).
Коротка біографічна довідка
Івана та Марію Щербатих, батьків Михайла, а також найстаршу доньку Олену «розкуркулили» та вивезли на заслання в Іркутську область. Четверо дітей: Михайлик, Марічка, Івась та Яся – залишилися на піклування бабусі Ганни Щербатої. Лихоліття пережив один Михайло, інші діти померли протягом 1936-1937 років.
Олена Щербата вийшла заміж і залишилась в Іркутську.
1937 року Іван і Марія втекли на Україну. Іван загинув у дорозі, а Марія таки добралася в рідне село Млаки. На другий день її знову заарештували. Більше живою Марію ніхто не бачив …
Марія. Рік 1913-й
Дівчата на посаг готують
На постіль м’які подушки,
Сорочки з натхненням гаптують,
Спідниці, хустки, рушники.
А я вишиваю старанно
На білім, як сніг, полотні
Поета портрет… Нещодавно
У сні він явився мені.
Сумними були його очі,
У зморшках високе чоло…
Прокинулась я серед ночі –
Не сплю, сну немов не було.
Сум’яття мене охопило:
Не просто він гірко зітхнув…
Провидець-поет (осінило!)
У душу мені зазирнув!
Чи, може, майбутнє віщує?
Нещастя в прийдешньому дні?
Мені він біду пророкує
Чи рідній моїй стороні?
Не день і не два вишиваю,
Сиджу від зорі до зорі,
Прискіпливо схожість шукаю
З портретом його в «Кобзарі».
Коли пишуть образ, читають
Молитви, співають псалми,
А губи мої промовляють
Рядки з «Гайдамаків», «Княжни».
Вишневий садок коло хати…
В човні Гамалія пливе…
Дітей заколисує мати…
Дніпро сивий стогне, реве…
Олена. Рік 1934-й
Іркутськ. Зима. Морозні ранки.
Студені, злі, жахливі дні.
Ліс валимо. Смола – сніданки.
Вже третій рік на чужині.
Життя в бараку. Стіл і нари.
Спимо, закутавшись в рядні.
Одна розрада нам (без кари) –
Портрет Шевченка на стіні.
Ти теж, Тарасе, був в засланні,
В фортеці Орській, у степах.
Шукав відраду в малюванні
І в заборонених віршах.
Як зміг ти довгих десять років
В неволі бути, в чужині?
І в казематі, де п’ять кроків –
Життєвий простір… Що ж мені?
Я не одна, батьки зі мною.
Заслали, бо ми – «куркулі».
Лишились з бабкою старою
Сестрички й братики малі.
Були у батька дві корови,
І кінь, і добрий шмат землі…
Робили всі, хто був здоровий,
За те й назвали – «куркулі»…
Яке багатство? Тільки діти,
Кохання, злагода в сім’ї.
Навчали рідний край любити –
Тепер страждайте в чужині!
Життя триває і в Сибіру.
Коли прийшла моя пора,
Батьки мене благословили
На шлюб портретом Кобзаря.
Його матуся вишивала,
Коли ще дівкою була,
І, як ікону, шанувала,
В заслання теж портрет брала.
В часи важкі Кобзар дивився
Похмуро з-під навислих брів,
Зі мною плакав і молився,
Без слів все добре розумів.
Наче казав: «Порвіть кайдани!
І будьте вільними людьми!
Омийте кров’ю серця рани!..» –
Твій заповіт почули ми!
Марія. Рік 1937-й
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть…
Співає колискову мати,
Брати на вечорниці йдуть.
Духмяно пахне матіола,
Буяють рясно паничі…
Наснилося… Сніги довкола.
І туга чорная вночі…
Кричатимеш? Та хто почує?
Хто пожаліє в чужині?
Від розпачу мене рятує
Портрет Шевченка на стіні.
Щомиті мариться Вкраїна,
В садах заквітчане село,
Оселя батьківська, родина…
До часу, поки люте зло
Не оселилось в нашім краї,
Не полонило мій народ.
Надія в серці не згасає
Звільнити землю від заброд.
Та поки треба виживати
Дітей заради і батьків.
Кедрову живицю збирати,
Валити ліс, топтати сніг…
І мріяти про Україну,
Плекать надію, що життя
Чекає краще, і родину
Відродимо із небуття…
***
Якимось дивом в цей далекий край
Пробився лист із батьківського дому.
Писала мати: «Гарний урожай
Зібрали люди. Та невже нікому
Немає діла, що дітей моїх
Десь у Сибіру силою тримають
І морять голодом? А діти їх
Без матері хворіють і страждають!»
Писала мати, що помер Івась,
Синочок мій найменший, янголятко…
Стиснуло серце, туга піднялась,
Все почорніло… А мої дівчатка?!
Марічко! Ясю! Бідні ви мої!
Михайлику! Хоч ріжте по живому,
Не можу більше жити в чужині!
– Іване! Ми тікаємо додому!
Збиратись легко, як нема нічого.
Всього й добра, що було на мені.
Зняла портрет поета дорогого:
Не залишати ж Батька в чужині!
Далекий шлях! Не дай вам Боже знати,
Як пробиратися ворожою тайгою,
Голодному й холодному блукати,
Живитися лиш думкою святою
Про світлий час, коли уся родина
Обніметься, зіллється воєдино,
І вільна, незалежна Батьківщина
Розправить крила. Слався, Україно!
Не тиждень і не два ми з чоловіком
Гущавиною лісу продирались.
Обходили житло, як звірі дикі,
Людей зустріти дуже ми боялись.
Але чого боїшся – не минути,
Просіка нам дорогу перетнула.
Пішов Іван мій першим, ризикнути
Прийшлося… Та одразу я почула
Цокіт копит і окрики сторожі:
«Стой! Кто таков?» Від жаху заніміли.
Побіг Іван! Та постріли ворожі
Коханого навіки зупинили…
Заклякла між дерев… Де взяти сили
Не закричати з розпачу?! Спинились
Над тілом вершники, обов’язок здійснили:
Уважно документи роздивились
І потягнули тіло бездиханне,
За ноги прив’язавши до коня.
Востаннє бачу личенько кохане…
Пробач! За те, що жити мушу я!
До темряви в гущавині сиділа
І тільки поночі наважилась повзти.
Де кров його пролита червоніла,
Знайшла рушник, що кинули кати,
Замащений і кровію политий.
На грудях цю святиню збережу
І принесу осиротілим дітям,
Як пам’ятку про батька покажу…
Михайло. Рік 2007-й
Життя прожити – з’їсти пуди солі.
Ще більше солі виплакать в сльозах…
В житті моїм біди було доволі,
Такого не розкажеш і в казках!
Бабуся замість мами, замість тата,
Батьки в неволі десь на чужині.
Ми звемося «куркульські песенята»
Серед однолітків у рідному селі.
Авжеж, куркульські! Ми такі багаті!
Картопля в озібках щоденно на столі!
Хліб не щодня… Але ж в куркульській хаті!
Маємо чоботи – на чотирьох одні…
Троє дітей: мій братик і сестрички,
Вмирали в муках на очах моїх…
Рядном накрити, принести водички –
Що ще тоді зробити міг для них?
Три горбики на цвинтарі могильні…
Стоять перед очима назавжди
Івась, Марічка, Яся… Рідні! Бідні…
До смерті я ходитиму туди.
Лишилась в мене ще сестра, Олена,
Найстарша, що поїхала з батьками.
Побачимось аж через тридцять років,
Ні тата вже не буде, ані мами…
Як зараз пам’ятаю день осінній:
Прийшла матуся, чорна і страшна.
Очі запалися і губи сині,
В волоссі вже біліє сивина.
Матусю рідна! Щастя дочекались!
Мене не відірвати від грудей!
Та ненадовго… Ввечері прощались
Назавжди. На могилках у дітей…
Забрали просто з цвинтаря, катюги!
Поплакати не дали за дітьми...
В кайданах руки, наче у злодюги…
Востаннє бачили матусю ми.
Загинув тато... Мати розказала
Про смерть його і про останні дні…
Портрет Шевченка з болем показала:
Кров батьківська на білім полотні!
Заповіла мені його хранити
І як зіницю ока берегти.
Родинну цю реліквію цінити,
Історію нащадкам донести.
З тих пір уже пройшло років немало.
Змінились люди, звички і пісні…
Життя нове, щасливіше настало –
Незмінний лиш Шевченко на стіні!
Він дивиться розумними очима.
Сумний. Суворий. В душу зазира…
Він – моя совість, янгол за плечима,
Що змушує нас жити для добра.
Батьку Тарасе! Я перед тобою
Звітую за діяння поколінь.
Давав надію, закликав до бою,
Допомагав піднятися з колін!
Пожовкло полотно і колір вицвів,
Кров батьківська – сліди від плям руді…
Рук материнських найцінніший витвір,
Його своїм нащадкам заповім!
ID:
411648
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 23.03.2013 13:23:58
© дата внесення змiн: 23.03.2013 13:23:58
автор: Маргарита Шеверногая (Каменева)
Вкажіть причину вашої скарги
|
