Вона лежала на підлозі. І страждала. Він пішов. Життя пішло. Сонце пішло. Він покинув Її. Чому? Що Вона зробила не так? Чому серед кількох мільярдів особин жіночої статі саме Вона? Вона хотіла померти. Їй дуже боліло. Вона думала, що помирає. Але ні, Вона не помре. Надто сильно билось Її серце. А,може, це була його передсмертна агонія? Воно стукало, стукало, стукало. Вона слухала стукіт свого серця. А воно, ніби знаючи, що Вона слухає, все стукало, стукало, стукало. Її очі закривались. «Якщо не смерть,то хай сон.Нарешті він прийшов по мене»-подумала Вона. І заснула. Їй снився Він. Він був прекрасним. Могутній торс з підкачаними мязами, тонкі риси обличчя, ідеальні ніс, губи, сірі розумні очі, ніжна білосніжна шкіра. Він був Її ангелом. «Він прийшов, щоб добити мене.»-подумала Вона. Він підійшов до Неї, змерзлої від холодної землі, подав руку і допоміг піднятись. Вони були на березі річки,швидкої, як життя.
«Іди геть!»-закричала Вона. Проганяючи Його, Вона дуже хотіла, щоб Він не йшов, залишився.
«Не завдавай мені більшого болю!Благаю. Пожалій,не вбивай.»-плакала, благаючи Його Вона.
«Не бійся,я зараз піду»-поспішив заспокоїти Її Він.
«Ні! Не йди.Я благаю,не йди.»-Вона впала на коліна перед Ним.
Вона не хотіла, щоб Він пішов. Вона боялась вічності. Вічності,яку проведе не з Ним, а з Самотністю.
«Не бійся. Я знову з тобою.Це правда. Це не сон.Це не сон...»
«Це сон»-прокинулась Вона.
«Це тільки сон»-сказала сама до себе.
Велика дірка в серці збільшилась, гарячі, як окріп, сльози бігли по щоках. Вона тремтіла. Тремтіло все її тіло. До останньої кліточки. Вона не хотіла жити. Та Вона повинна.
«Подумай про батьків»-раптом обізвалась Совість.
«Подумай про себе»-сказав у відповідь Егоїзм.
«Не думай»-сказав Розум.
А Вона почала кричати. Вона кричала з усіх сил. Вона не могла слухати слова, образи, фрази. Вона кричала,бо в суперечку вмішався Біль.
«Страждай.Ти це переживеш, і станеш сильнішою.»-сказав Біль.
«Я не хочу це пережити. Я не хочу бути сильнішою. Я не хочу жити. Я не хочу бути. Я хочу померти.»
Тоді Совість сказала:
«Живи для рідних!». Совість думала про інших. Совість знала, що Її рідні будуть страждати.
«Живи для себе»-сказав Егоїзм. Егоїзм піклувався лише про себе.
Біль сказав:
«Живи для нього».Біль хотів,щоб вона страждала.
А Серце сказало:»Живи.»
І Вона ожила. Щось у Ній клацнуло - і вона майже ожила. Трохи ожила. Перстала помирати. Вона відкрила очі. Вони вже не були дикими, бездонними, порожніми, без погляду. Вона піднялась з підлоги. Пішла у ванну. Відкрила воду в умивальнику. Вода була гаряча. Вода текла, шуміла, заспокоювала. Вона підставила руку під струмінь гарячої води. Вода не обпікала. Вода огортала руку теплом, надсилаючи це тепло в подарунок-дяку Серцю. Вона підставила іншу руку. І миттю її відсмикнула. «Ой. Яка гаряча вода»-подумала Вона. До Неї нарешті повернулись відчуття. Вона вимкнула гарячу воду, ввімкнула холодну. Підставила обидві руки. «Приємно». Вона набрала в долоні воду. Обличчя відчуло прохолоду, якої так прагнуло. Вона подивилась у дзеркало над умивальником, вдивляючись у свої глибокі темно-карі очі.І сказал вголос:
-Я буду жити.
