Селянська доля не проста...
Давно пішов із хати,
Перед очима все стоїть..
Моя старенька мати...
Радіє, що вернувся знов,
Не знає, де садити,
Не віднайде потрібних слів
Та чим би ж пригостити.
А я такий як був колись...
Лиш скроні посивіли
І до одвірка притуливсь,
Згадав усе, що миле.
Дитинство, босоніжжя трав,
Дністер, його левади,
Біжу маленьким пастушком,
Веду гусей громаду.
Черешня в лісі, як колись,
Плодами медоносить,
А я, в душі, як був малий,
Спішу до сінокосів.
Бо серцю миле все земне,
Мене ось тут зростили,
Криничну воду налили
І молоком поїли.
Батьківська хата вже не та
Лишилось лиш обійстя...
Ще яблунька, стежина є
Та спогадів намисто...
Я також посадив свій сад
Там яблука та вишні.
Мій син, колись, як я прийде
Та поклониться низько
Землі, що в світі є одна
Бо це вона ростила,
Давала мудрість і любов
Та життєдайні сили.
Моє село, та люди всі,
Що жили - розїжджались,
Вертались до корІнь своїх
І щиро прославляли
Всіх скромних, добрих трударів,
Криївки, хлопців з лісу,
Що не повЕрнуться сюди
Пропали в лиховісті...
Земному щастю поклонюсь!..
Селу, що дало крила!..
У вишиванку одягнусь
Бо мама так навчила...