Я хочу знову закохатись,
на зорі-очі милуватись,
Місяця холод споглядати,
собою гріючи, тримати...
Писати прозу та вірші,
рядки лиш щирі та прості,
як вітерець легкий, бездумні,
мов вітер з Півночі, безумні.
Триматись за руки вночі,
любити літнії дощі,
і рамки часу кленучи,
один у одній танучи.
Ніколи про кінець не думать,
повітряні зводити замки,
життя збираючи уламки,
не мріять про великі статки,
а лиш про щастя для нащадків.
Про волю люду від отрути,
від душ мерзенної облуди,
від паразитів, що жирують -
тої мерзоти, що панує.
Виходить, потяги простії
не мають сенсу без надії
на світле завтра, на свободу
для всенького людського роду.
На кожен дім польоту думки
знайдеться привід для грабунку.
Усі ми знаєм, де жиєм.
Чому все легко віддаєм?..