Цей світ - вже не той, що колись,
Вітер коси березі колише.
Майбутнє й минуле в єдино сплелись,
І чутно лиш подихи тиші.
Нікому не взнати мою ту любов,
Що думки споконвіку тривожить,
Що кипіть і холонути змушує кров, -
Любов, що добити мене все не може.
Зроду-віку хвороба снує у мені,
Тишком-нишком напружує жили.
Але я щоразу всі ті пута міцні
Намагаюсь порвати щосили.
І чаклунка лякається, і десь біжить,
І ще довго мене не згадає.
Але потім щораз не дає більше жить,
Сірим димом на душу лягає.
І щоразу я щастям пекучим своїм,
Своїм щастям її відбиваю.
А любов та все рівно живе у мені -
Я без неї й сама помираю.
Я без неї не можу й секунди прожить,
Я гнию у своїм існуванні.
Без неї лишається тільки тужить
За щастям, що є у коханні.
І я знов розкриваю обійми свої
До болю, забувши науки,
Щоб відчути любові всі чари міцні,
Щоб зазнати знову розлуки.
