Знов дощ вкривав мої сумні думки,
Знов вітер тільки руку вже виймає.
Це я його закрила на роки
В своїй кімнаті,у шухляді.Знає
Що відпускаю лиш на день гулять,
А потім у кімнату знову кличу.
Його колись змогла я привязать,
Але йому лише я щастя зичу.
Тримаю вітер я в своїй руці,
А він кружляє,рветься,мене просить.
І каже,що давно в його душі
Неначе дощ краплиночки заносить.
І попросив,щоб відпустила я,
Хоч бачить сам,що я за ним сумую.
-Не хочу,щоби була ти сама,
І на твоєму ліжку заночую.
-Та вже іди,не можна все життя
Тебе тримати у своїй шухляді.
Я зможу у житті бути сама,
А тобі дощ із снігом будуть раді.
І відвязала вітер,хай іде,
Хай політає,а мене пробачить.
Бо бачила-життя його сумне,
А він моря і ріки всі побачить.
Ти граєш мені музику таку,
Що хочеться її десь записати.
Тобі здавалось,що якусь сумну,
Що неможливо другий раз зіграти.
Я запитала:
-Хто це написав?
І звідки ця чарівність в скрипці твоїй?
А ти сказав,що вперше нам зіграв,
І що її не слухатимуть двоє.
І що її розлукою зовуть,
Вінок кладуть на голову і руки.
А потім забувають і несуть,
Але ще накладають в душу муки.
-Та не журись,хоч раз вона звучить,
Але яка мелодія!Ти бачиш?
Нехай лиш на хвилиночку,на мить,
-Ти некохання все моє пробачиш?
-Ти чуєш цю мелодію в душі?
Хіба тебе потрібно пробачати?
Це в тебе дуже очі пресумні,
А я буду в душі тобі співати.
-Але не вмієш тримати в руках
Ти навіть скрипку.
-Але її чую.
Залиш оцю мелодію в думках,
Хоч невеселу,хоч дуже сумную.
І грає ця мелодія мені,
І вчить мене повірити у диво.
Бо диво проживатиме в душі,
А ти коханий лиш живи щасливо.
