Сьогодні у моєму житті тиша. Білий морок снігу вкриває усе навколо. «Білі починають і виграють»,- потріпана часом та повторами фраза тих, хто має чіткий намір перемогти або підтримати кволу надію на свою першість. Те ж саме було і зараз. Білий сніг заполонив усе навколо, закутуючи дерева, налякану неочікуваним холодом траву, яка потопала у кумедних, подекуди химерних намистах з білосніжного пуху. Тиша… Легкий мороз цілував щоки та ніс, його колючі рукавички змушували руки ховатися у холодних кишенях пальто. Ніжний, галантний холод панував на пустих полях. Мої думки самотньо блукали у снігових заметах .
Вчора у мене боліло серце…. Це не той біль кохання чи розчарувань…. Це не муки та терзання від сумнівів, страхів, які крадькома крадуться до пульсуючого серця. Ні…. Кожен боязкий вдих колючого крижаного повітря сковує клітини серця, яке намагаючись захистити себе від раптового паралічу, навіжено колотить кулаками об стіни вашої душі. Найменший відчайдушний поштовх відбивається гучною та розлогою луною по всьому тілу, здушуючи горло спазмами страху. Сполохані легені силуються вхопитися за невидиму руку повітря, яке роздирає їх на шматки, зухвало крокуючи все далі по наляканому обличчю. Тонкі, звивисті руки сковують горло, затримуючи найменші спроби видихнути, вирвати чіпкі кігті зі своєї шкіри. Десятки колючих обіймів поглинають мене зсередини, залишаючи анемічну надію на повернення до нормального життя. Болить…. Я хочу дихати!!! Відпусти мене!! Я не маю сили боротися з тобою!!! Мені боляче!! Відпусти серце, розімкни пальці та дозволь дихати вільно, не відчуваючи ран, які кровоточать. Відпусти…. Ледь діставшись до найближчого стільця, моя душа відчула страх. Страх від того, що це міг бути останній подих, відчуття власного тіла. У такі моменти хочеться стиснути голову руками, забитися у самий глухий куток власної свідомості і молитися. Страх перемагає швидко, безапеляційно, прикрашаючи власну перемогу нищівною усмішкою переможця. Найважче встигнути вловити той момент, коли явний тріумфатор обертається до вас спиною, аби поглянути на пустелю за своїми плечима, і ви змушені стиснувши кулаки, підвести голову надії. Вловіть той момент, відчуйте, що не все втрачено. Кволо, ледь впевнено душа здіймається над страхом. Серце обережно втрачає монополію повітря у власних легенях, з очей спадає пелена та буденність навколо отримує власні звичні риси.
Сьогодні я тут. Скільки часу минуло відколи востаннє я була тут, гуляла та дихала цими просторами. Скучила. Дійсно відчуття суму панує зараз у душі. Повернулася сюди, у безкрайній світ полів, поряд зі мною пара вірних очей моєї собаки та душа дихає на змерзлі долоні зимового суботнього спокою. Мені чомусь тут затишно, чую голос своїх думок і можу говорити сама з собою, не викликаючи подиву в оточуючих. Скучила за цими полями, їх мовчанням, деревами, які чекають на нового гостя. Там вдалині вчувається дзвінкий гавкіт, який кричить на увесь світ, що його власник – вільний. Він володіє світом, який не має ланцюгів та ошийників. Прагну розділити чи хоч отримати криту тієї свободи для себе. Тоді хотілося кричати, аби той невловимий простір відчув мій біль та відчай, вирвати стогін зі свого горла, який тримався за кожну клітину мого тіла. Ці поля довколо мене боялися поглянути у мої очі, уникали благань, які виривалися з моїх зіниць, марно стараючись сховатися за сніговими заметами. Нічого не можна приховати, замаскувати….. З найближчими теплими променями прийде свобода. Жодних ланцюгів, докорів сумління та обмежень. Сьогодні тут панує свобода!!
Вчора…Сьогодні….Все стало історією, що лишилася у тонких подряпинах на стінах від пальців, що шукали опори у боротьбі власного серця та слідах на білій ковдрі полів.
Завтра…А чи буде воно?
рада, що ти прочитав твір і він лишив у душі емоції...дякую 
