I waited for a hope within this black....(с)
Все сильніше хочеться вирватися кудись геть, розімкнути оце замкнуте коло, що не залишає нічого , окрім як бути щоденно героєм тупого ритуалу, що повторюється без змін. Коли усе відбувається однаково щодня це наганяє відчай. Сірий відчай. Так хочеться відокремитися від постійно повторюваних дій, які не приносять нічого нового, які постійно пригнічують усе єство, та це все як трясовина, дурно смердюче болото тягне тебе кожен день в той самий проклятий бік, і примушує пірнати в цей безлад з головою.
Здається я поринаю в лютий світ, де панує безчестя та підлість; де усмішка ніколи не буває щирою, а добрі слова – це насправді вміло завуальована отрута.
Тут треба буди обачним, аби і самому не причаститися отруйними священними дарами, щоб ніякий шматок дешевої похвали не став поперек горла та тебе не знудило на оці священні килими, по яким з гордо піднятими головами ходять тупі вельможі.
Розмови, в яких немає суті, веселощі, які є тупою дешевою забавкою замість інтересів, що вибудовують особистість, вбрання, від одного погляду на яке хочеться плюватися, обличчя від яких випромінюється людське свинство та приземленість. Таким я бачу світ сучасних «еліт» та «вєлікіх» начальників. Вони правлять у своїх чотирьох стінах, і не знають інших світів, бо через свою зарозумілість не здатні бачити далі ніж кінчик свого носа. Зате вони всі мають чудово витренуваний слух – бо люблять прислухатися до усіляких пліток і потім самі ж поширюють цілі «романи» про всіх і все.
Як дивно буває, коли одне дурненьке телятко з також дурного стада, як і воно само, намагається чимось виокремити себе, немов саме воно є тим великим ЦЕБЕ, яке здатне мені відкривати очі на щось нове (не смішіть мене своїм безглуздям та не показуйте ліпше відсутність мізків). Та те все, що є істиною (наче б то), яку я не знала, я знаю вже давно. І знаю навіть більше.
