.....небо дивилось на мене твоїми очима. Вчора холодно-сірими, а сьогодні синіми, як льон. Я, мабуть, дощ, бо падаю, падаю, падаю тобі під ноги, а ти мовчиш і плачеш, як плакали наші ночі львівськими грозами і розпливались по бруківці вчорашнім сном. Плакали, захлинаючись ароматом тієї кави в старезних стінах під височенною стелею і нудотним смаком зеленого чаю без цукру.
Сумнівна гра. Фатальні ролі. Ми жертви долі. І голос совісті, як поминальний дзвін. З темряви виринула твоя постать — і мені здалося, що падає Тобі до ніг цілий світ. І зливою приречено стікало життя по стінах, коли Ти пішов у той дощ… І три ночі, як суцільний день, і три дні, як суцільна ніч. І Львів.
Ще одна блукаюча душа потрапила в полон, коли міцним замком Ти притиснув до ліжка мою руку. І тепер я знаю, чому люди іноді ховають очі, увійшовши в принципово новий день.
Залиш мені ті ночі на згадку! Залиш той балкон, що не веде нікуди і веде в нікуди. І чорну прірву під ним, і шматок рудого неба в горобину ніч. І бездонні вікна застиглого часу у вічних кам'яницях, і терпкий запах дерев'яних віконних рам, запорошених багаторічним пилом. Залиш холодну підлогу на нічній кухні, де горілиць вивчали стелю двоє божевільних. Двоє? Ні, хтось один – не стелю. Хтось один спраглим поглядом був прикований до уст, яких, мабуть, не судилось би торкнутися ніколи, якби не…
Балкон. Залиш його мені на згадку.
