Петро був парубком кремезним,
Якщо точніше, величезним.
Не знав не жалю він, ні жаху,
Чавив і звіра, і комаху.
Тепер тремтить він, мов листочок,
Ступив ногою на ганочок.
Веде до хати наречену,
Звичайну дівку, не кручену.
Чекає матір там, і батько,
Почнуть знайомитися хвацько.
А якщо, їм не до вподоби?
Хоча не писаної вроди.
Альонка, дівчина Петра,
Ще молода, а не стара.
Веде себе, ніби зухвало,
"Цього не треба, цього мало."
Крокує впевнено ліворуч,
Петро тремтить собі, праворуч.
І ось, тремтячою рукою,
Прикрив вже двері, за собою.
Хотів сказати: "Матуся",
І тут я трохи зупинюся.
Та розповім Вам про батьків,
Щоб кожен з Вас все зрозумів.
Матуся була у Петра,
Жіночка також не мала.
Не те щоб батько меншим був,
І лайки він її не чув.
Сусіди всі чомусь тремтіли,
І оминуть її хотіли.
Так ввічливо завжди вітались,
Але здебільшого ховались.
З своїми була ніжна й м`яка,
Чужому була вона всяка.
Для чоловіка і дітей,
Не шкодувала, й рук, й очей.
Але повернімось в ту мить,
Коли Петро усе тремтить.
З дверима поруч, весь зіблід,
До серця лізе жах, і лід.
Ось мати встала із-за столу,
Петро згадав чомусь про втому.
Коліна трохи підкосились,
За двері руки вже вхопились.
Петро зібрався вже на втечу,
І пригадав чомусь малечу.
І дірку, ту, що біля тина.
Чому він зараз не дитина?!
Підвівши очі, розгубився,
Петро дивився, все дивився.
Альона з матір`ю обнявшись,
Як вже знайомі привітавшись.
Прямують в залу, де комп`ютер,
"Ти будувала уже хутір?"
"Та ні, худоби ще замало",
"А я тобі про що казала?"
Вони знайомі вже давно,
Таке ось вийшло доміно.
У інтернеті, у мережі,
Разом у гру будують вежі.
ID:
371633
Рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата надходження: 18.10.2012 10:57:46
© дата внесення змiн: 16.11.2012 15:34:32
автор: Линник Анатолій
Вкажіть причину вашої скарги
|
