Я втомлений цього недільного вечора, бо від полудня до десятої солодко служив волонтером на заключному гала-концерті «Великої коляди». Натовп людей в храмі… Я кашляв, відчував у тілі жар, але носив лавки, стільці та металічні каркаси. Близько години стояв потилицею до центрального входу храму, звідки несло холодом. По завершенні концерту, нас вгостили гарячим вином.
«Одного прошу в Тебе, Господи: тільки б не захворіти ще більше. Я Тобі довіряю.». Коли я загину, значить на те була Твоя воля. Тільки б не зробити мені нікому гірше на цьому світі, Господи. Коли буду чинити шкоду, вбий мене, Господи; і я не жалкую про свої слова.
Коли повернувся назад в гуртожиток, сполоснув себе в душі холодною водою і помив голову.
Нарешті схилився на подушку.
За вікном так само жевріють жовті вогні, як свічки. Слабка лампочка, не прикрита люстрою, освітлює скромну кімнатку. На широкому ліжку вже зібралися знайомі, й ведуть невимушену бесіду про любі життєві дрібниці, про ватру в поході, про шкільний випуск чи може про чийсь день народження. Коли я зайшов, то відчув себе трохи незручно. Знайшлося місце на низенькій табуреточці біля ліжка. Марічка сміється, збоку сидить Олег, серйозний і заглиблений в роздуми. Це ‒ карта і дорога, але Місто буде не тут.
Я покидаю цю кімнату й повертаюся у власну, але не ту, де сплю в цей момент, а в ту, де раніше проживав. Я голодний. Ставлю на електроплитку чайник без води, він плавиться. Спіраль плитки небезпечно пашить червонястим жаром і плавить корпус, все розтікається плавленим металом, тому доводиться витягти вилку з мережі.
Кімната неосвітлена, безлюдна. Я лізу на двоповерхове ліжко і влягаюся на голі пружини.
Миші?
Або, надіюся, це піді мною хтось не спить. Крізь пружини бачу пусте нижнє ліжко.
Під паркетом лазять лускаті черви, мертві собаки шкребуть кігтями стіну за шафою і прокляті голоси самовпевнено виголошують один одному анафеми. Під ліжками гусне темнота, прямо з неї піднімаються безликі демони, і морочать мене своїм парадом, настирливо голосніше кричать; ритмічно, все скоріше, ковзають повз мене, зачіпаючи кусками блискучої, як вороняче крило, темноти! І моя шкіра стає страхом, проколота тисячами тупих отруйних голок, а голова безболісно тріскає, впустивши всередину тиск натовпу думок руйнівного божевілля. Я глохну, мій голос майже захлинувся, слабо силкуючись розсіяти марево молитвою.
Прокидаюся злий. Стаю на коліна, діловито шепочу «Отче наш», а ще роздратовано і нагло докоряю своїй голові, що не може ні в чому розібратись.
Нерви втихомирюються, сироти на руках пропадають. Настирливо ставлю собі питання: що відбувається зі мною?? Негайно хай свідомість дасть мені відповідь, без всяких символізмів, чесно і прямо. Хочу усвідомлене сновидіння.
Вікно. Спокій. Тиша. Сусіди мирно сопуть уві сні.
Схиляюсь на подушку. Хотів усвідомлене сновидіння? Нá тобі!.. Нá тобі!.. […>
Епічна гра фантазії розрослась і продовжувалась аж до ранку. Якщо сни я люблю більше, ніж реальність, через те, що люди розчарували мене нещирістю, закритістю й відсутністю почуття гумору, то навіть сам з собою я цього не можу знайти.
Придумай собі хоч цілий побутовий роман навколо мене, мені потрібно інше.
ID:
369882
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.10.2012 00:57:47
© дата внесення змiн: 10.10.2012 00:57:47
автор: Jonny Evilko
Вкажіть причину вашої скарги
|
