|
Вмістити б у кількох словах все те, що я побачила, відчула і створила за один тиждень. Та чи вдасться? Хіба фрагментарно, точково, на тонкій емоції, наче такий собі
3-Д пазл.
Сонце за низькими хмарами. Вокзал і вітер першого обійму – тісного і, водночас, Безмежного.
Стіни старезного, чи то пак, древнього замку. Коли торкаєшся до них, то наче забирає тебе в ті далекі часи і чути брязкіт металу, запах давнини та шурхіт старих одеж. А коли ще й ти притискаєш мене раптом до теплого порослого мохом муру, запаморочливо цілуєш, то видіння так і ллються в мене, наче в срібну чашу. І Вітер стало виграє дивну мелодію на голках сосни. А ми збуджені і піднесені зазираєм у глибочезну криницю і потрапляєм у зовсім інший світ, де за нами спостерігають і ми, втікаємо від тих поглядів покрученими стежками нагору, щоб подивитися на себе з іншого боку.
Через деякий час перед очима повстає наша персональна Швейцарія. Місця Сили і неозорий краєвид зі скелі, намальований синьоокою Тівер, її звабливими водяними вигинами і кам»яними профілями сотень жіночих тіл. І я, як частинка того дивного пейзажу – лежу горілиць, серед пряних пахощів трав по дощі і Боги сіють на мене зернами з Неба, а я запалюю і несу вогонь у серця. А ти, стоїш неподалік, на обрії, на краєчку баченя - дивишся і мрієш. І от-от вхопиш саме те, тільки тобі одному відоме чуття, щоб потім, перед нічним розлогим небом освідчитися ним у коханні... Земля пашить днем, ніч замальовує крапки зіниць у свій колір, Простір мерехтить невидимими сутностями і нашими надіями, напівколо Хорса тихо готується до купелі в таємному місці повільної ріки.
Вогні, вогні, вогні...
Вогні-ватри на пагорбах; підводні вогні найбільшого, яке бачила святилища; вогні з очей звірів навкруги; вогні наших сердець, які зливаються в одне і б»ються з такою силою, що земля дрижить та міняється на очах; вогні , що витікають з новонародженого Світу... Колискова низьким голосом...
Диво-Дорога, яка стелиться під ноги і веде саме туди, куди потібно двом душам, зодягненим у старі вишиванки.
Обійми рідного Міста, яке приймає і дивується : кого привела до мене? Сонце під ногами, закуте людьми тисячоліття тому. Виривається енергетичною магмою крізь асфальтові плити, проситься на волю. Ще трішки і тут засяє золотом Яра Сила, яку мало хто бачив в цьому часі.
Гори. Як то їх бачити вперше? Відчувати їхню вібрацію і вбирати-пропускати крізь себе кольорові потоки. Чудуватися від одного вигляду кам»яної Лади з Драконом. Чути присутність Великої Матері так близько, що й дихати зачинаєш повільно-зосереджено, наче молишся... Розпростертися на теплому камені, як на плоті, пливучи призахідним небом. Раптово розчинитися в Матері, заціпеніти на вічність, втратити себе, щоб потім зібратися зовсім новою. А ти в той час, тримаєш мене серцем над краєм прірви і бачиш в реальності чари, бачиш густину повітря і ловиш останній промінь Сонця в свої долоні, аби відпоювати ним мене біля ватерки, наче цілющим чаєм.
Холодний потік щоранку омиває наші сонні оголені тіла. Ти тягнешся власною молитвою до неба. Дана посміхається і простягає на долонях дарунки для обох... Сонце тінями від густих дерев малює по нашій шкірі дивовижні малюнки. Звук дзюрчання води в цьому місці таємничий і позаземний. Ми вслухаємось і... на вічність зливаємося з цим місцем, одне з одним, стаємо двома точками опори, ти береш мене... береш мене за крила, розводиш їх широко, як тільки можна і я приходжу до тями вже в польоті. Серце стишується, завмирає, зупиняється... У повній Тиші в нас вкладають Сонце. Я не можу відірватися від тебе. Та чи є потреба в тому?
В розкриті долоні вмощується меліса і чудом вигулькнутий в кінці серпня чебрець. Обриси гір назавжди врізаються у пам»ять, наче витинанка. Теплий камінь знову приймає нас у своє ложе і насичує тремтливою впевненою силою Всесвіту. Ось воно – Щастя.
Дерев»яна підлога шорстко торкається рук. Прілий холодний запах зворушує уяву. Синя зірка мигтить пів ночі, відлякуючи непроханих гостей. Щось відбувається вперше. Щось не забудеться ніколи...
Вокзал. Дерево і смак морозива. Переплетіння пальців. Стук серця і потягу стоншується в одну пісню. Сльози застрягають десь в блакитній чарі, розчиняються Любов»ю з зеленої і випадають росою на мої ще не народжені вірші тобі.
У моїй кишені, між сторінками такого рідного нотатника, спогади про твою молитву перед кожним споживанням їжі, наш спільний запах – терпкий і такий зоряний, та ще листочок, формою схожий на Дракона з двома головами...
Ще трохи і ми побачимось знову, на цьому ж вокзалі з тісним і , водночас, Безмежним вітром першого обійму. Наша Любов напише нашими душами ще одну історію, яку ми вклеїмо у свій сімейний альбом з фотокартками та листами.
ID:
366415
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 24.09.2012 21:55:59
© дата внесення змiн: 24.09.2012 21:55:59
автор: LaLoba
Вкажіть причину вашої скарги
|
