І ніби все як було раніше, але щось уже не так. Ніби і я така сама, але розумію, що кажучи це заперечую і нахабно брешу собі. Завтра тільки тиждень, як ми разом. А чи разом ми? А чи ми це Ми? Байдуже. Вперше, я не відчуваю тяжкості від власного щастя. Я щаслива. Вперше, поруч той, кого й тримати не хочеться, той що ніби зібрав мене розчавлену, підняв з-під важкого грузу розчарувань, недомовок та незрозумілостей.
Не знаю як і навіщо ти з’явився на моєму затягненому хмарами горизонті, і чому так впевнено ступаєш свої мої любимі кроки. Не знаю, хто дав тобі право робити так зі мною, хто дав тобі право змінювати мене моїм же щастям. Хто дозволив вирвати мене зі сну забуття.
Щодня все дальше, все глибше, все дужче… я заходжу, занурююся, вірю, закохуюся, ціную, боюся, скиглю.
Не знаю на скільки вистачить тебе ще, щоб не втекти/здатися. Не знаю скільки вистачить ще мене, щоб не збожеволіти від щастя, дарованого тобою. Не знаю вже чи хотіла б я цієї осені без тебе. Не знаю…
Як не дивно мої до тебе дотики зводять з розуму не тільки тебе. Як дивно, ти вмієш читати мої думки.
Як не дивно, мої фрази смішать тебе. І як дивно, що ти сприймаєш мене такою, яка я є.
Як не дивно, ти також не любиш котів. Як дивно, моя ніч з вивчення німецької та граматики перейшла плавно у потік думок у ворді.
Насправді, я боюся думати про те, що буде далі. Бо важливий мені саме зараз цей момент. Можливо таки вперше в житті, я так яро/буро/дико ціную ТЕПЕР. І я безмежно вдячна тобі за це – Мій АВ!
