Віддали ми в концесію
Донецьким країну,
А самі десь за кордони,
У світи полинем.
Ой – Ви! Гей – Ви! Козаченьки!
Стільки ж вас зосталось?
Чи ж забули свого роду,
Що ж із вами сталось?
Мову рідну не шануєм,
Та й пісні забули;
А все інше – то й не кажу…
Що про те ви чули?
І співали, й танцювали,
Кохались – любились;
Шанувались, з сусідами
Майже не сварились.
А нині,- що сталося
Із моїм народом?
Все лаємось, та й лаємось –
Не знайдемо броду.
Загубились ми у світі,
Все шляху шукаєм;
Та, куди бредемо сумно
Ми з вами не знаєм.
Що ж розгублені такі ми?
Що в житті шукаєм?
Все чекаєм, хто дорожче
Голос наш придбає…
Ото вже розбагатієм,
Прийде до нас щастя;
А то, й даром віддаємо –
Комусь – то він здасться!
Невже, люди, вам саменьким
Голос той не треба?
Невже мовчки щастя ваше
Впаде вам із неба?
Доки здатні ви мовчати-
Плакати прийдеться;
Може, пийте сирі яйця, –
То й голос знайдеться!
Прислухайтеся! Не вперше!
Я про те кажу вам;
Досить голос продавати! –
Ось про що прошу я!
За шарфики, та шапочки,
Курточки та ручки;
За гривенний та полушку –
То ж тепер так - мучтесь!
І не плачте, й не благайте –
Голос не повернуть;
Може, новий появиться,
Голосніш, як перший. / первий /
То й спробуйте голосити…
А, щоб замовчали –
Нехай платять,
Як не платять, то щоб - повставали!
Не мовчіть та - повставайте
Всі проти комуни,
Що сплелася в міць над нами
Під знаком ФОРТУНИ.
Їм ФОРТУНА, а нам з вами
ДУЛЯ кругла й велика;
Чи ж забули, хто ми з вами –
ЖІНКИ Й ЧОЛОВІКИ?!
Що десь діти гірко плачуть
Голодні й холодні;
Не вигуляні і не ситі,
А геть - безпородні…
Що там в школах тих навчають –
Аби - відчепились;
Аби, раби дурні - сірі
Мовчечки плодились.
Ось така поема в мене
Нині народилась;
Хто почує слова мої –
Скажіть же на милість?
Чи в газеті друкувати? –
Та й зборів - немає…
Полякалось геть начальство -
Ніде не пускає…
Такий голос непотрібен, Та й нас їм не видно;
Хтось почує мене, може…
Колись – принагідно…
( 20 лютого 2010 р. ).
