Вуста у нього – їх, мабуть, не Бог створив,
А очі – в них живуть шматочки неба.
Чому ж я так нечасто бачу їх?
Страждаю, бо вони мені так треба…
Його намалювала я вві сні,
Невдовзі він в житті мені явився.
Так радісно і тепло було мені в душі,
А потім в Пекло Рай весь покотився.
Не всі казки щасливу мають долю
Сумною моя казка теж була.
Скувала у кайдани мою волю
Й кудись разом із щастям утекла.
Його очі, мов лагідне море, що
Що притягує шепотом хвиль.
Такі сині, до болю знайомі,
Та, на жаль, вже, мабуть, не мої…
Поет у віршах возвеличує жінку,
А я його, бо він мій Бог.
Він поламав мене, як хворостинку,
І дух, і волю, й душу до кісток.
Вуста у нього – їх, мабуть, не Бог створив,
А очі – в них живуть шматочки неба.
Чому ж я так нечасто бачу їх?
Страждаю, бо вони мені так треба…
