Я починаю цінувати мудрість
не через те, що вже старий:
роки ідуть, а я лишаюся собою;
а через серце, що не йде у бій.
Уже прагматик, а не розбишака
і в голові уже не сніг.
Вже забуваю, як бігати я міг
босоніж по батьківській хаті.
Я подорослішав чи помудрішав?
На це питання я недам отвіта.
Я полюбляю ті тюльпани-квіти
і у душі ми з друзями, як діти.
Та щось незрозуміле коїться в мені,
перевертаючи свідомості колони.
Молюсь до БОГА, боюсь МОмони
і розумію, що все це пророчили мені.
Чому у нас багато суєти?
І у словах ми вмієм лиш брехати.
Ми забуваємо привіт сказати
й одиноко кидаємо в урни цигарки.
Скажіть, що сталося з суспільством?
Чому похмурість риса притаманна
усім, усім. І це все не омана.
Ми всі гуртом займаємось насильством.
Своєрідним самовбивством.
