Минуло ще хтозна-скільки часу. Може день, може й тиждень. Це було незрозуміло, оскільки щоранку ми прокидались поголеними та з ідеально підрізаними нігтями. Ми прокидались, їли, ходили по кімнаті, чекали чогось, знову їли, знову чекали, знову ходили. Час від часу з’являлась прибиральниця, яка мовчки протирала підлогу й виходила. Ми намагались з нею поговорити, але вона нічого нам не відповідала і взагалі начебто ігнорувала. Як робот якийсь.
- Народ, - мовив після одного разу Павло, сидячи на ліжку. – Треба щось робити.
- Наприклад? – перевів на нього погляд я.
- Я пропоную так, - сказав Паша і підвівся. – Наступного разу, коли зайде прибиральниця…
- Варіант з вибіганням в те місце, звідки вона виходить – не варіант. Вже ж пробували, - подав голос Ігор.
- Я знаю! Я це й не пропоную. В мене інша пропозиція, - крикнув Павло.
- Ну? – кинув Євген.
- Наступного разу, коли зайде прибиральниця, ми її схопимо і не відпустимо аж поки не розповість всю правду про це кляте місце!!
Я похитав головою:
- Ні, Пашо, не варіант.
- Чому це? – звів він брови.
- Нічого з цього хорошого не вийде. В кращому випадку вона нам просто нічого не скаже і нам доведеться її відпустити…
- В кращому?! – перебив мене Павло. – Який він, в біса, кращий? Що ж хорошого, якщо вона нічого не скаже?
- … а в гіршому умови нашого перебування стануть ще гіршими, - продовжив я.
Євген пхикнув:
- Гірше і так нікуди. Так хоча б щось нове…
- Я пропоную голосувати, - мовив Паша. – Хто за мій варіант?
Він сам і Євген підняли руки.
- Окей. Хто проти? – примружився ініціатор.
Я підняв руку і озирнувся. Ігор сидів і не звертав увагу на нашу демократію.
- А ти чого? – кинув йому Євген. – Ти за чи проти?
- Мені срати на це… - відповів той.
- Тобто? – здивувався Павло.
- Що тобі незрозуміло? – піднявся з ліжка Ігор і підійшов до Паші майже упритул. – Що? Хочеш напасти на прибиральницю? Так? Давай! Удачі! Я до цього не хочу мати відношення.
- Ти що, Гоша? – промимрив Павло. – Спокійно! Все буде нормально… Я продумав!
- Що ти продумав? – крикнув Ігор і штовхнув Пашу.
Той впав на ліжко.
- Що ти продумав? – знову повторив він і підійшов ближче. – Що ти придумав? НУ!
Женя підбіг і вхопив Ігоря за руку:
- Заспокойся, чуваче! Все нормально!
- «Заспокойся»?! – крикнув той. – Це ви заспокойтесь! Ви круті такі, еге ж? Ви прибиральницю надумали допитувати, так? Гестапівцями себе уявили…
- Ігорю, все не так… - промимрив Павло. – Ти не зрозумів… Ми…
- Що я, бляха, не зрозумів? – вхопив Ігор Євгена за одяг і притягнув майже упритул. – Що? Що ви її не збираєтесь вбивати? Що ви її лише покатувати думали, так?
- Ігорю! – сказав я і взяв його за руку.
Той лише відштовхнув мене, відпустив Женю і сів назад на своє ліжко.
- Робіть що хочете, але віддуватись за вас я не буду, - мовив він, віддихуючись.
Паша з Євгеном лише перезирнулись.
Після того прибиральниця заходила кілька разів, але хлопці схоже не думали здійснювати свій план. Ігор наче заспокоївся. А я вже вкотре обдумував слова, які мені сказав тоді, у мій день народження, Вадим.
- Хлопці, - мовив я і помітив що всі повернулись у мій бік. – Я вас поздоровляю…
- З чим? – звів брови Ігор.
- Ми в клубі 27…
- Що за фігня? – протягнув Павло. – В якому ще, в біса, клубі?
- Клуб 27 – сюди зараховують музикантів, які мали значний вплив на формування музики і загинули в 27 років. Девіз - «Живи швидко, помри молодим», - пробурмотів Ігор. – Правда, це не сильно про нас…
- Чорт! – лайнувся Євген і зістрибнув з ліжка. – Я так не можу… Цей білий колір і стіни давлять на мене. Я з такими темпами клаустрофобію отримаю!
Збоку щось гримнуло, піднялась стіна і в наш куб зайшла прибиральниця.
- Сука!! – заволав Женя і кинувшись на неї, звалив на підлогу.
Та закричала.
- Де ми, бляха, знаходимось?? – заволав Євген і ляпнув рукою по підлозі. – Де?!
Прибиральниця знов заверещала. Жека ляснув її по обличчі і знов закричав:
- Де ми, корова?? Де ми??
Я зістрибнув з ліжка і кинувся до Євгена щоб той не наробив дурниць:
- Женя, спокійно!
Мені дорогу загородив Павло.
- Відвали! – крикнув я йому. – Цей зараз зробить багато дурного!
- Хай робить! Він все правильно робить! – відповів Паша.
Прибиральниця пищала. Євген далі кричав на неї.
- Та пусти! – крикнув я Павлу.
Той відштовхнув мене. Я зацідив йому в бік з лівої і відразу ж отримав удар у груди.
- Ось тобі! – скрикнув Павло і накинувся на мене.
Я гепнувся на підлогу і блокував наступний удар, який летів мені прямо в обличчя. Павло замірився знову але тут я помітив як на нас впала чиясь тінь. Момент – і нас поглинула темрява.
Я розплющив очі. Ми лежали на своїх білих ліжках у білій палаті.
Я піднявся. Голова злегка паморочилась. Крок на підлогу – і все наче нормалізувалось. Окинувши поглядом палату, я помітив, що не було жодних слідів нашої нещодавньої бійки.
- Як так? – подумав я.
З ліжка піднявся Євген і скрикнув:
- Що сталось? Де вона? Це вона чимось мене..?
- Тихо! – гукнув я. – Заспокойся. Тут її нема вже.
- Хто мене вирубав? – здивувався Женя. – Я пам’ятаю, що отак тримав її, потім повернув голову в бік і все. І темрява. Наче хтось по голові гепнув. Це ти мене тріснув? – повернувся він до мене.
- Ні, - відповів Павло зі свого ліжка. – Його я тримав.
- Значить це ти був? – пролунало запитання до Ігоря.
- Ви будете сміятись, хлопці, - відповів той. – Але це був і не я.
Відповідь була доволі неочікуваною.
- Що, не вистачає хоробрості признатись? – почав Євген.
- «Хоробрості»?! – посміхнувся Ігор. – «Признатись»?! Ви жартуєте, хлопці? Та мене самого по голові ззаду, здається, гепнули. Я навіть підійти не встиг.
- Яке «гарне» алібі, - презирливо мовив Женя. – Хоч би не казав дурні всілякої. Ти ж був проти цього. Ти ж казав, щоб ми не робили. І після цього стверджуєш, що це не твоїх рук справа? Так?
- Так, я був проти. І що? За твоєю логікою якби я сказав що мені не подобається президент і наступного дня його пристрелили б, то звідси виходить, що я – убивця?
- Спокійно, шановні, - встряв я. – Давайте не будемо сваритись! Досить!
- Заткнися! – гаркнув на мене Павло. – Або я тебе, бляха, на той світ відправлю… якщо ми ще не там!
- А може досить мною керувати? – підійшов я до нього упритул. – Ти тут себе лідером вважаєш?
- Я тобі сказав «заткнися»! – просичав Павло.
- Бо що буде? – наступав я. – Досить панікувати. Заспокойся! Ти зрозумів мене?
Останню фразу я сказав таким голосом і такою інтонацією, що в кімнаті запанувала тиша, а сам Паша аж відступив на крок.
- Заспокойся… - повторив я і сів на свою постіль.
ID:
345276
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.06.2012 23:23:46
© дата внесення змiн: 20.06.2012 23:23:46
автор: William Mirovich
Вкажіть причину вашої скарги
|
