Коли я розплющив очі, то зрозумів, що я точно не знаю де я. Стеля була білою, стіни були білими і навіть підлога була білою. Я озирнувся і помітив, що я повністю в білому одязі лежав на абсолютно білому ліжку на абсолютно білій постілі.
- Що за дурня? – подумав я і піднявся.
Навпроти лежали Жека і Паша. Зліва – Ігор. Здається, він був здивований не менше за мене.
- Де ми? – прошепотів він.
- Не знаю, - потиснув плечима я. – Є якісь варіанти?
- Ні. Але спали ми довгенько… - зауважив він.
- З чого ти це взяв?
- Тому що бодуна нема…
І справді. Голова була свіжою. Хоча вчора (чи не вчора?) ми випили хтозна скільки…
- Це ще ніц не означає, - почав я.
- Ну, не знаю…
Навпроти поворушився і піднявся Жека:
- Трясця… Де ми, чуваки? Куди нас занесло?
- Самі намагаємося дізнатись, - кинув я.
Жека встав і підійшов до стінки. Постукав.
- Тверда. Здається, цегельна… - зауважив він.
- Ну, оскільки є стіни, то мають бути й двері… - почули ми голос Паші – він теж вже прокинувся.
- Логічно, - кивнув Ігор. – Але де вони?
Ми окинули поглядом кімнату. Дверей таки не було… Як і вікон. Складалось враження, що ми у величезному кубику.
- І як ми сюди потрапили тоді? – запитав я чи то у себе, чи то у стін.
- Я сумніваюсь, що нас занесли сюди, а потім змурували оце все… - посміхнувся Паша.
- Тоді де вхід? І де ми взагалі? – крикнув Ігор.
Зненацька десь за нашими спинами відчинився якийсь прохід, у якому з’явився чоловік підстаркуватого віку у білих капцях і в білому костюмі. Прохід зачинився як тільки той переступив поріг.
- Доброго дня! – усміхнувся чоловік.
- Ти хто? Де ми? – запитав я.
- Ви в тому місці, куди всі рано чи пізно потрапляють… - загадково мовив чоловік.
- А ти хто? – запитав Ігор, очікуючи на не менш загадкову відповідь.
- А я один з тих хто вирішують де ви проведете решту свого життя.
- Що? – вимовили разом я, Жека, Паша та Ігор.
Ярчук прокашлявся і сказав:
- Слухайте, шановний. Я не хочу здатися грубим, але… ЯКОГО ХРІНА МИ ТУТ РОБИМО??
- Юначе, тихіше, - відповів наш співрозмовник.
- «Тихіше»?? – посміхнувся Ігор і взяв чоловіка за комір піджака. – Це ти мені?
Ігор намірився витрусити з чоловіка всю правду, але в наступний момент він скрючився і впав на підлогу. Потім відразу ж відповз під стінку.
- Так хто ви? – обережно запитав я.
- Ви на тому світі, хлопчаки… - усміхнувся чоловік.
Жека пхикнув, Паша почав підсміюватись, а я просто опустив очі, щоб не розсміятись прямо чоловіку у вічі.
- На тому світі? – посміхнувся Паша. – Ми?
- Так. А смішного що ви тут бачите?
- Це дурня… - кинув Жека. – Як ми могли померти? Ми ж молоді…
- Хіба це заважає людям помирати? – прошепотів чоловік. – Ви отруїлись горілкою і от померли…
- А Вадим тоді де? – запитав я. – Він ж пив з нами…
- В лікарні він. З важким отруєнням… Йому пощастило, що пив не так багато, як ви…
- Дурня, - захитав головою Жека. – Я не вірю. Ти обманюєш нас!!
- Ну-ну… - усміхнувся чоловік і рушив від нас.
Прохід знову відчинився і зачинився як тільки той вийшов. І ми знову залишились у кубі…
