Розпеченим металом лежить на твоїх плечах біль
І сипить сіль пам’ять історії на рани,історії що для нас писали предки.
Ми не свідки друже тих подій,та все ж про предків пам’ятаєм,
Ми знаєм як травили їх,як вивозили з країни,щоб вони традицій,
мову рідну не донесли сину…та все ж донесли .
Тобі від тих думок не спиться,спокійно ти не можеш цього в собі носити.
От в черговий раз з підлоги піднімаєш брудну закинуту палітру,
руками пил з палітри витреш і тиснеш кольори душі,
ту гаму,яка тебе тривожить створюєш,щоб вилити свій світ на полотно.
Ти донести,показати хочеш людству забуті ними теми,
їх темні з середини стани освітити світлом доброти,
хочеш в них байдужість побороти,вивести із світу глухої німоти.
Я знаю друже ти це робиш не для слави,не хочеш мати міліони не земні.
Ти лиш жадаєш,щоб у кожного в сім’ї завжди знайшлась хлібина,
щоб кожен з ближнім ту хлібину поділив і в кожнім серці була пам’ять про батьків.
Я радий,що у мого друга серце брата,що широко ворота відкриті у душі,
лиш не спіши ті ворота усім відкривати,щоб не була марною часу твого трата.
