Хвилини прощання з тобою завжди такі тяжкі, такі невимовно сумні. Відчуття мов я розриваюся між двома частинками: одна каже, що мені вже час, що я просто зобов’язаний йти, а друга, протилежна, просто криком кричить, бажаючи зостатися з тобою. Я щоразу розриваюся і не від того, що більше не прилину до тебе, а від того боляче, я лишаю тебе одну… самотню…
Щодня настає момент, коли моє сумне зітхання наводить хмарку на твоє миле личко. Ти відразу розумієш, що мені вже час. Час іти від тебе… Я відразу ж кажу, що повернуся та суму на твоїм коханім обличчі не меншає від того.
Так хочеться бути постійно з тобою, щоб не рватися кожного разу. Хочеться завжди бачити тебе мою хорошу та обнімати. Прийде час… він здійснить наші мрії… Але цими днями легше від майбутнього стає лише на крихту, воно втішає і тільки.
Щоразу я залишаю частинку себе в твоїх ніжних руках. Моє серце я вже лишив тобі. Я сподіваюся, що ти збережеш його, не завдаючи болю… не розіб’єш його… Я вірю тобі та кожній обіцянці, що чую з твоїх солодких губ. Мені так не хочеться відриватися від них, коли годинник наказує мені йти геть, наказує залишити тебе…
Моменти прощання з тобою найважчі для мене. Хоча я знаю, що повернуся до тебе, повернуся на місце наших зустрічей. Та щоразу… щоразу боюся, що ти не прийдеш… що якась незрозуміла сила зупинить тебе і не пустить до мене. А я… я залишуся один, чекати тебе… сподіваючись, що кожної наступної хвилини ти з’явишся… Я вірю тобі, але жахаюся кожного примарного жахіття, в якому ти покидаєш мене…
Прощання з тобою. Це і тільки це може затьмарити наші з тобою зустрічі, коли так добре на душі, коли натхнення приходить з твоєю посмішкою, коли весь світ байдужий, аби тільки моя зіронька світила для мене, показувала мені сенс цього земного життя.
Боже, які ж важкі хвилини прощання з тобою…
