|
(уривок з повісті "Батальйон смерті")
«Ось таким і збережу
Цю зачеплену в’яненням
Квітку суріпки…»
(Такахама Кьосі)
У кожного покоління людей були свої дитячі мрії – одні мріяли вирушити у хрестовий похід на Святу Землю, інші плисти під вітрилами до незнаних земель, інші рідний край визволяти з шаблею в руці, інші – стати олігархами і торгувати нафтою. Наше покоління в дитинстві мріяло про космос, марило польотами у Великій Порожнечі, зачаровано дивилося на зірки. Тому історія космонавтики для нашого покоління – більше ніж історія. Це літопис мрій. Чи не тому ми так хворобливо ставились до будь-якої напівправди про легендарних особах Космосу. І саме тому ми такі чутливі були до міфів, якими нас так любили годувати люди обтяжені цензурою та ідеологією. Я завжди відчував, з раннього дитинства, що про космонавтику багато чого замовчувалось, і людей, яких ми з дитинства поважали як героїв, цензура підносила нам у вигляді ретельно відредагованих штампів, ерзаців, а не живих людей зі своїми помилками, болями, пристрастями та стражданнями…
Я часто думаю про те, що Джім Джармуш правий – наше покоління це покоління кави і цигарок. Це молодь дев’яностих – покоління кока-коли та пепсі-коли: вони чітко розділились на два ворожі табори – пепсі-кольних і кока-кольних між якими точилась не просто ворожнеча – війна не на життя, а на смерть. А ми – молодь початку вісімдесятих шукали те, що нас об’єднувало, а не роз’єднувало… І цих об’єднуючих моментів крім кави і цигарок було кілька – в першу чергу наукова фантастика та музична група «Машина часу». Всі ми зачитувались книгами Лема, братів Стугацьких, Кіра Буличова, Саймака, Бредбері. Але Станіслав Лем помер і фантастику перестали писати. Ну, не називати фантастикою те марення яке зараз пишуть… Гірше – фантастику перестали читати, про космос перестали мріяти. Наукова фантастика була підмінена «фентезі» - свого роду літературним «екстазі»…
Трапилось так, що до деяких забутих сторінок історії космонавтики мені дозволила доля торкнутися руками у буквальному сенсі сих слів. І хоча сумніви досі терзають мою душу, не писати про деякі події я не можу.
Я ось про що. У 1983 – 1985 роках доля закинула мене служити до совітської армії – до N-ської військової частини в місто НН. Випадок звів мене з цікавою людиною, що лишила в моєму світогляді глибокий слід.
Якось в березні 1984 року мене і ще кількох солдат під командуванням прапорщика П. відправили працювати на склад М-ської військової частини. Подібні відрядження солдатам завжди в радість – робота переважно легка – щось вантажити, носити. Не потрібно мерзнути в караулі чи чистити від снігу плац, по дорозі можна подивитися на світ цивільних людей, на місто і дівчат – нехай тільки з вікна машини. А якщо склад продовольчий, ще й гарнізонний – о, тоді існувала (нехай вбога) надія, що чим-небуть пригостять. Або просто нагодують людською їжею. А для совітського солдата (ну ніяк не пишеться слово «радянського» - як тоді запаскудили слово «Рада», як запаскудили!) це було не абищо – це було особливо пам’ятною і радісною подією. Враженнями від цієї події ділилися, про неї складали легенди. На фоні щоденної гнилої картоплі і остогидлої перловки («дріб шістнадцять» на солдатському сленгу) це могло бути свято. Хоча гнила картопля вважалася ще відносно нормальною їжею. Гнилу картоплю від якої йшов характерний сморід засипали картоплеочищувальну машину – гниль більш-менш змивалася, лишалося трохи поїденої грибками бульби с шматочками землі – ніхто вручну бульбу не дочищував – висипали це все в казан, доливали побільше води і варили. Виходила сіра колоїдна маса доволі бридкого смаку, але ніхто від неї не помер.
Гірше було, як давали гнилу капусту. Коли її квасили восени, вона була ще більш-менш їстівна – хоча була вперемішку з шматками дерева – коли солили, то запихали капустини в машину довгими патиками, їх і перемелювало заодно. Потім в чан залазили два солдати і ногами в чоботях цю капусту місили. Поступово ця капуста починала псуватись і до весни від неї йшов такий сморід… З неї варили баланду, але навіть вічно голодні солдати не могли це їсти.
Була ще одне, що так вабило солдат до роботи на склади – це можливість щось вкрасти – байдуже що. Були, взагалі, дві найгірші звички які прищеплювала людям радянська армія – звичка красти і відраза до праці. Працю в радянській армії використовували як покарання, панувала думка ганебності праці, цінувалась здатність уникати праці («шлангувати» на армійському сленгу). Злодійство ж вважалося чимось нормальним, ба навіть доблесним. При цьому крадіжками пишалися, ними вихвалялись. При цьому казали не «вкрав», а «дістав». Солдати крали всюди де могли, на складах, на кухні, одне в одного. Прапорщики і офіцери крали на складах – на своїй службі так би мовити. При цьому обкрадали перш за все солдат, а потім вже «народну» державу.
Хоча крадіжками займались не всі – в «батальйоні смерті» я знав як мінімум одного прапорщика і одного офіцера яка ніколи не крали, не лаялись, не били солдат, не пили, хоча могли – це старший лейтенант П. та прапорщик Ж. Я маю на увазі вираз «не пили» в його справжньому сенсі. Бо якщо прапорщик розбавляв технічний спирт водою, то казали, що він «не п’є». Прапорщик Ж. деякий час був начальником складу ПММ де зберігалось кілька діжок зі спиртом. Спирт він видавав тільки коли був офіційний наказ на папері: «Наказую видати три літри спирту для обслуговування радіостанцій…» Він, звичайно, розумів, як цей спирт будуть використовувати, але видавав – наказ є наказ. За це його в частині не любили. Крім цього прапорщик Ж. був любителем поезії, постійно носив з собою томик Блока (на той час один з моїх улюблених поетів так само), постійно його читав і ходив замріяно-задуманий по частині… Чому він вирішив стати прапорщиком, як його занесло в «батальйон смерті», а не на філологічний факультет університету – я не знаю.
Коли я комусь розповідав про прапорщика Ж. ніхто мені не вірив – всі думали, що це вигадка:
- А от прапорщик Ж. не пив…
- Бензини не пив? Буває…
- Ні, спиртного не пив.
- Що, спирт водою розводив?
- Ні взагалі нічого спиртного не пив, навіть «казьонки», навіть пива.
- Ну… Це вже ти брешеш. Такого не буває.
Я не беру до уваги тих прапорщиків, що не крали тому що не могли – і зовсім не з моральних міркувань. Тут мені зразу пригадується прапорщик О. Вперше я його побачив, коли нас відправили працювати в бокси де зберігалась стара автомобільна техніка. Біля одного з боксів я побачив в калюжі алкоголіка, що тихо і мирно спав в якомусь брудному одязі. Я ще сказав іншим солдатам:
- Там якийсь чи то безхатько чи то алкоголік на територію частини забрів і лежить в калюжі.
- То не безхатько. То наш бойовий командир прапорщик О. Він перевіряє вплив етилового спирту на військовослужбового в умовах максимально наближеним до бойових. Заодно проводить індивідуальне тренування по ЗЗМУ. «Спалах праворуч!» - впав і чекає коли прийде ударна хвиля. Як ударна хвиля пройде він встане і продовжить командувати взводом.
Він би може б і крав – але йому нічого не довіряли. Якось відправляли солдать кудись на «точку», і офіцер сказав водію: «Прапорщику О. бензини не давати! Довідаюсь, що ти налив хоч краплю – будеш покараний!» Я ще подумав – напевно, прапорщик О. зараз з каністрою прийде. Ні, прийшов з маленькою скляночкою. І просив крапельку на дно. Водій відмовив, сказавши, що не дозволяє офіцер. Я ще подумав – дивно, кількох грамів бензини шкода, йому, напевно, треба було бушлат від мазуту почистити… Але виявилось, що він просто пив все що горить.
Він допився до такого стану, що сказати найпростішу фразу вже не міг – навіть у тверезому стані. Говорив він приблизно так (доповняючи звуки бурхливою жестикуляцією): «Е-і е-о а-и і е-и а о!» Це означало: «Візьми цей ящик і неси за мною, поставиш де я покажу!» Або: «И о-аи о! А е-а у о-у и-е-у!!!» Це знчало: «Ти [дуже поганий солдат! Я з тобою буду мати протиприродні інтимні стосунки!>» Солдати над цим «командиром» відверто знущались і сміялись з нього просто в очі. Інколи під час служби просили його: «Товариш прапорщик! Покажіть [свої статеві органи>!» І він демонстрував – а вони були в нього гіпертрофовано збільшених розмірів.
Чому цього алкоголіка і токсикомана тримали на службі – я не знаю… І все це було б смішно, якби не було так огидно і потворно. І це був не поодинокий виняток. І цим людям довіряли зброю. І то страшну зброю. Колись на навчаннях запустили РРЛ-радіостанцію. Летіла зграя ворон – ті птахи, що потрапили під промінь антени падали замертво на землю… Подальша історія з прапорщиком О. мала досить сумні наслідки. Якось серед ночі черговий офіцер підняв солдата-водія і наказав кудись там їхати з прапорщиком О. Солдат сказав, що з цим … нікуди не поїде. Офіцер повторив: «Я наказую Вам рядовий Р. їхати з прапорщиком О. в ТТ!» «Я відмовляюсь виконувати цей наказ!» На ранок офіцер написав рапорт на рядового Р. Пішов солдат під трибунал за невиконання наказу…
Наскільки великих розмірів досягли в радянській армії крадіжки в той час судити важко – точної статистики ми ніколи не дізнаємось і навряд чи така була можлива. Але те, що довелось мені бачити в «батальйоні смерті» просто дивувало. Якось довелось бачити мені таку сцену гідну пера драматурга: стояли поруч прапорщик Д. – начальник продовольчого складу і капітан К. що дивився на прапорщика Д. поглядом наповненим зневагою і відрази. Вигляд у прапорщика Д. був такий, наче спіткало його якесь величезне горе, наче світ перевернувся і небо впало на землю. Він розгубленим поглядом озирався довкола і говорив в порожнечу: «Як же ж так… Без попереджень… Хоч би сказав хто, що можливо… І саме сьогодні… Якби вчора або завтра – все було б нормально… Це ж треба так мені влетіти…» Виявилось, що несподівано нагрянула перевірка з штабу гарнізону, виявили на складі велику недостачу м’яса. І то бракувало не кілограм чи два, а кілька центнерів. І відносно того м’яса яке було на складі у ревізора з’явились сумніви про його походження. Справа в тому, що напередодні у свинарнику батальйону здохло три свині. По словам прапорщика К. – начальника свинарника – цих свиней облили бензином і спалили. Про що свідчив і акт складений все тим же прапорщиком Д. Але чомусь ревізор подумав, що в морозильнику на складі висять туші цих трьох померлих своєю смертю і «спалених» свиней. І чомусь коли переважили м’ясо, яке щойно видали на кухню, то його виявилось набагато менше, ніж значилось у накладній. Прапорщик Д. тут сказав, що це кухар вкрав, а кухар сказав, що стільки йому дали. Перевірили ваги на складі - показували вони якусь дурницю. Прапорщик Д. заявив, що ще вчора були вони справні і зламалися, певно годину тому. Чомусь у ящиках де мали бути м’ясні консерви були якісь рибні 1959 року випуску у вкритих іржею бляшанках які невідомо звідки взялися. І це мало бути відправлено на «точку». Я думав прапорщика Д. посадять, але він якось викрутився і був призначений завідуючим вже зовсім іншого складу – вже не продуктового.
Не з усіх складів прийнято було красти. На кількох складах в «батальйоні смерті» не висіло навіть замків. На дверях просто була нитка і пластилінова печатка. Але до них боялися навіть наближатись – обходили стороною. Вартовий завжди ходив так, щоб ці склади були в його полі зору. Ці склади належали КДБ. Це буквосполучення викликало в той час такий жах, що нікому навіть в голову не спадало б туди зазирнути. Що там зберігалось ніхто не знав. Періодично приїжджали люди в цивільному на чорній «Волзі» і присутності командира частини щось звідти брали, щось туди ставили. Ходили чутки, що зберігається там якась апаратура. Яка атмосфера панувала навколо тих складів можна уявити з наступного випадку. Одного разу вартовий на посту заснув. Офіцер – начальник караулу - щоб налякати вартового сказав: «А якщо ми зараз підемо до складів КДБ і виявиться, що печатки на дверях зірвані? Тоді що?!» В очах вартового був жах…
Ще одні склади з яких не прийнято було красти (хоча інколи крали) – це були склади НЗ. Склади «недоторканого запасу», що зберігався на випадок ядерної війни. Якось прапорщик Г. побачив прапорщика П. якого призначили завідувати складами НЗ. Він якраз наминав одну консерву яка була явно саме з тих складів. Прапорщик Г. фаталістично прорік: «Звідки завгодно можеш брати що завгодно, тільки не на складах НЗ!!! Звідти ж неможливо нічого списати!» Там справді продукти зберігалися протягом двадцяти років. Навіть зберігався вже спечений хліб. Він не черствів і не псувався двадцять років. Можете собі уявити якою страшною хімією він був напханий! Після двадцяти років зберігання черговий склад спорожняли і заповнювали новими продуктами. Старі не викидали – солдатикам на стіл. Які б голодні не були солдати вони той хліб їсти не могли – настільки він був бридкий. І не тільки хліб. Якось на кухні я побачив рибні консерви з написом «Сталінський совнархоз». Так, подумав я, вітання з минулого – від вусатого.
Отже повернусь «до наших баранів» - в березні 1984 року з «батальйону смерті» відправили групу солдат під командуванням прапорщика П. для роботи на одному з військових продуктових складів. Надії солдат, що дадуть щось нормальне поїсти виявились марними – не пощастило. Цілий день вантажили всю ту ж гнилу картоплю та мішки з крупою поїдену міллю і ще якимись хробаками. Все це вантажили для відправки з цього військового складу у зовсім інший заклад – виправний (простіше кажучи до тюрми), де годували ще гірше ніж в армії. Від мішків які ми переносили, йшов крім «круп’яного» запаху ще якийсь – неприємний. Один з мішків розірвався і там я виявив цілу екосистему – в крупі були живі личинки різноманітних комах: я впізнав личинок чорнотілки Tenebrio militor L., личинок вогнівок – метеликів з родини Pyralididae, амбарних довгоносиків – і личинок, і жуків і ще якихось молеподібних.
На «перекурі» прапорщик П. вказав мені пальцем на худого хворобливого вигляду чоловіка років 45 – 50 і сказав: «Це начальник цього складу. Цікава людина. Колишній військовий льотчик, офіцер. Літав колись. Звати його Просвєтльонов Володимир Іванович. Так ось – він знав Юрія Гагаріна, вчився разом з ним, потім служив трохи разом з ним. Але дослужився тільки до лейтенанта. Потім потрапив в аварію – не те що літати, в армії служити не міг – працює з того часу то там, то сям…»
На мене слово «Гагарін» подіяло магічно. І при першій же нагоді після перетаскування чергової партії мішків я спитав його прямим текстом:
- Володимире Івановичу! А це правда, що Ви з Гагаріним разом вчилися?
Він подивився на мене довгим пронизливим і сумним поглядом. Наче вивчав, зазирав у глибини мого єства і лише потім сказав:
- Правда. Було так. Вчився я разом з Юрчиком (він так сказав, звісно, російською – «с Юркой») в Оренбурзькому Першому військовому авіаційному училищі… І потім служили трохи разом… Славний був хлопець Юрчик… Хоч і не такий як пишуть про нього і кажуть. Люблять люди пліткувати, вигадувати, а він був… Та що там казати… Всі чомусь думають, що він тільки те й робив, що посміхався. А він сумував часто – особливо під час навчання та і на службі теж. Задуманий бував. Сміється з усіма, а потім задумається і мовчить… Великої душі то людина була. Віршів писав. Так, так, писав! Хоча про це мало хто знає. Захоплення своє він приховував – тоді це в армії не віталося – нашкодити могло, якби хтось начальству доніс або прочитав. Почав він писати вірші ще коли в саратовському індустріальному технікумі вчився. Зошит свій з віршами він ховав, нікому не показував. Мені показав – довіряв мені – не знаю чому. А ще Юрій буддизмом захоплювався. Це філософія така. Індійська. Теж нікому про це не казав, але я знав. Якось у розмові обмовився він про «сансару» та «порожнечу», і я про все здогадався. Я хоч і не дуже був у тому тямущий, але щось та розумів…
- А з зошитом тим з віршами що сталось? Вірші хоч якісь пам’ятаєте? Про що писав Гагарін?
- Та знищив він зошит той. Після 1959 року він і вірші то перестав писати. А почав писати їх ще у 1951 році. Я не всі читав, тільки деякі. Вірші у нього були не зовсім звичайні – навіть і на вірші не схожі. Якщо дуже цікаво – можу показати. Він коли той зошит дер – один листок загубився. Я його підібрав і зберіг – без його відома. Думаю Юра би не образився, якби дожив до цього часу…
- І де ж той листок?
- З собою завжди ношу – у спеціальній папці, як дорогоцінність зберігаю. Ходімо, покажу.
Він дістав з ящику стола потріпану картонну папку з брудними зав’язочками. Дістав з її утроби потріпаний пожовклий листок паперу видертий з зошита в клітинку і поклав на стіл. Я з жадібністю впився в текст.
- А переписати можна?
Мій співбесідник уважно став розглядати моє обличчя, зазираючи, певно, в саму душу.
- Добре. Але дай слово, що до 2011 рок, до півсторічного ювілею його польоту в космос нікому не розкажеш про цей листок і навіть не спробуєш це опублікувати. Після можна. Я тоді вже і жити не буду…
- Обіцяю.
- Тоді переписуй. Даю п’ять хвилин.
Я переписав ці рядки написані рівним доволі розбірливим почерком в свою записну книжку. Ось вони (переклад українською мій):
* * *
Східний вітер
Ледь гойдає траву.
Черевики на ногах.
* * *
Гублять слова
Люди в країні втоми.
Запах бензину.
* * *
Бетон і повітря.
Зі світу важкості
Хочеться полетіти!
* * *
Одягнув рукавиці.
Звуки слів, шум моторів.
Де ти, порожнече?
* * *
Закрив кабіну.
Вузький мій світ. Прилади.
Час летіти…
* * *
Дивлюсь на хмари.
Сумна ця весна
На летовищі…
* * *
Новий однострій
Перетвориться в попіл
Де, на якій землі?
Від прапорщика П. пізніше я довідався, що Просвєтльонов – не справжнє прізвище цієї людини. Він змінив його у 1970 році з невідомих причин. Пізніше, у 2000 році один мій знайомий був кілька місяців у службових справах у місті НН. Я попросив його по можливості довідатись про колишнього військового льотчика, колишнього завідуючого складом Просвєтльонова В. І. Мій знайомий дізнався, що ця людина померла у 1999 році від цирозу печінки у тому ж місті НН…
Я не бачу причини Володимиру Івановичу брехати мені тим березневим днем 1984 року. Якщо вигадують щось про відомих людей, то більш екзотичне. Вважаю можливим і необхідним донести читачу ці вірші з надією, що ці твори будуть цікаві як історикам космонавтики, так і широкому колу любителів поезії. А мені лишається тільки думати про почуте і прочитане. Думати і блукати у хащах сумнівів. Хто зна, можливо мої думки ближчі до істини ніж інші версії щодо сумних подій 1968 року…
Я проніс цю записну книжку зі сторінкою на якій були химерні вірші через всю свою військову службу, хоча неодноразово міг загубити. Якщо чесно - цій події я не надав належної уваги. Гагарін і буддизм? Сама фраза звучала тоді для мене надто дивно, абсурдно. Але вірші ці зберіг, копіював необноразово. І хоча сама записна книжка загубилась - копії тих віршів збереглись. Мені здалося, що це просто вигадки якогось травмованого льотчика. Але несподівано для мене ця історія мала продовження.
У 1985 році після служби я поступив в університет і був частим відвідувачем студентської бібліотеки. Сидів у бібліотеці щоразу до пізньої ночі, і крім книжок по своїй спеціальності завжди брав що-небудь «для душі». Зокрема замовляв книги М. Цвєтаєвої, М. Волошина, Р. Рильке, І. Буніна. Частельно чергував у бібліотеці старенький дідусь – нагадував мені людину ще з тої, нині забутої інтелігенції «срібного віку». Частелько на пої замовлення він скрушно хитав головою – не може, мовляв виконати Ваше замовлення, хоча ця книга в каталозі є, але… Читати Цвєтаєву та Буніна в ті роки роки було мало не заявкою на опозиційність. І старий бібліотекар даючи мені томик віршів Цвєтаєвої дивився так багатозначно, наше хотів сказати: «Ви б ще роман «Біси» Достоєвского замовили і Мандельштама заодно…» І відчуття при цьому в мене було таке, ніби він щось хоче мені сказати про Цвєтаєву, але не може. Але на розмову його тягнуло, він задавав мені різні питання, і якось вдалося мені його розговорити. Виявилось, що звати його Анатолій Дмитрович Мінєєв, все життя працював бібліотекарем в різних містах і різних навчальних закладах. Трохи поговорили з ним про Цвєтаєву (поезію якої він страшенно любив), про Волошина, про рідкісні книги, про видання літописів, потім потягло його на спогади – про життя до війни, про те як він і де воював, про свою роботу… Слухав я не дуже уважно, чогось цікавого і нового для себе я не наразі не почув. Слухав я більше з поваги ніж з надії почуте щось нове і цікаве. І раптом у мою неуважну свідомість долинає фраза:
- …А в п’ятдесяті роки я працював бібліотекарем у Оренбурзькому військовому льотному училищі….
Стоп!!! Тут я просто «вмикнувся»:
- А може пам’ятаєте такого курсанта – Юрія Олексійовича Гагаріна?
- Пам’ятаю, як же не пам’ятати! Частенько заходив в бібліотеку, брав різні книжки… Цікавий був хлопець, допитливий, читав багато різного, всякого… І бібліотека в училищі була хороша. Багата. Книги були там унікальні. І ось чому – у 1949 році передали тій бібліотеці всю особисту бібліотеку інженера Андронова Ігоря Петровича. Я чому запам’ятав – там на кожній книзі був його екслібрис. Бібліотека була знаменита – певно, найкраща з приватних бібліотек Оренбургу. Інженера Андронова розстріляли за вироком губчека у 1923 році за контрреволюційну пропаганду, а бібліотеку конфіскували. Де вона потім перебувала – не знаю. А тільки у 1949 році передали її училищу, а потім ще у 1950 році приходили з перевіркою і забрали деякі книги як заборонені – «Біси» Достоєвського, Ніцше, Соловйова і ще якісь.
- А які книги брав читати курсант Гагарін? Крім, звісно, книжок по спеціальності, крім математики, аеродинаміки… Які художні твори він читав?
- Різні. Пушкіна, Гоголя, Лєрмонтова… З іноземних Уолта Уїтмена – дуже поважав він цього поета. Вільяма Блейка – дореволюційне видання було. І ще збірник «Тексти раннього буддизму». Мені чому ця книга запам’яталась – я кажу йому: «Це не варто уваги, це ж переклад з палі на англійську мову, а потім з англійської на російську. Текст спотворився… Треба або на мові оригіналу читати, або хоча б переклад з мови оригіналу…» Не послухав – взяв. А от хто перекладач – не пам’ятаю. На анлійську здається Чарльз Фіджеральд, а на російську – забув. Ще брав він збірник «Класична японська поезія». Теж дореволюційне видання. Перекладача – не згадаю. Пам’ятаю рідкісна це була книга – дуже малим накладов в свій час вийшла…
Схоже було, що справді Гагарін цікавився в свій час буддизмом. Але як? Звідки у нього взявся цей інтерес? Можливо школа?
Нові факти з’явились у мене у 1986 році. Теж чисто випадково через знайомих доля звела мене з Долонтовичем Федором Степановичем – краєзнавцем з Смоленська. По Смоленщину він здається знав все, що тільки можна і не можна було дізнатись. Він був проїздом в Києві по якихось своїх справах і випадково завітав до наших спільних знайомих. Розговорились про те, про се, виявилось, що є в нас спільні інтереси, особливо щодо літописів Русі і подій 1150 – 1190 років. Також поговорили про діалекти Смоленщини. На цю тему він міг філософствувати довго, хоча за фахом він був і не лінгвіст. Я з цікавістю слухав: «… До середини ХІХ століття основною розмовною мовою на Смоленщині була говірка дуже близька до білоруської мови, і лише потім вона була поступово витіснена великоруським наріччям. Не вірите? Може Вам показати одну пісню, записану в селі Клушино збирачем фольклору Лодогоновим Павлом Павловичем у 1820 році… До речі, його колекція народних пісень Смоленщини досі не опублікована… » Він показав текст переписаний від руки. Я скопіював дотримуючись (більш-менш) сучасного білоруського правопису:
Пустэча ў хаце маёй,
Толькі свечка гоніць цемру
Пустэча, пустэча...
Калі я памру
Хай загасне разам з душой
Мая свечка - пайду ў цемру
Як пойдзе перш за ўсё...
Хай чорны крумкач
Хай чорны сабака
Хай чорны кот
Шлях мне пакажуць
У пустэчу
Дзе спакой знайду...
- Неймовірно! Пісня дивної глибини і абсолютно нетипова для слов’янської культури. Мене давно цікавило село Клушино. А чи не могли б Ви довідатись – які вчителі працювали в школі цього села з 1900 по 1950 роки?
- Розумію Ваш інтерес… Хе-хе… Не просте завдання… Це все одно, що мені просити у Вас розклад пасажирських пароплавів на Дніпрі за 1870 рік. Але спробую. Повідомлю листом.
- І бажано про кожного вчителя, якщо буде змога, де здобув освіту, які школи і коли були в селі Клушино – церковно-приходські, земські…
Він свого слова дотримав. Через рік я отримав детальний список. Зацікавило мене одне ім’я – Пустодєлов Іван Петрович – випускник Санкт-Петербурзького університету, кафедри філософії. Вчителював у Клушино та інших селах Смоленщини у 1910 – 1925 роках. У 1925 році помер від сухот, був похований у Смоленську, могила не збереглася. Це вже було цікаво.
У мене в ті роки був знайомий у Пітері (тодішньому Ленінграді), що працював в університеті і міг підняти архіви. Я попросив його поцікавитись випускником філософського факультету Пустодєловим І. П. Досить швидко я отримав листа з ось такою інформацією: «Пустодєлов Іван Петрович – 1885 року народження, з міщан, закінчив гімназію у м. Смоленську, у 1905-1910 роках навчався на філософському факультеті, захистив диплом на тему: «Еволюція концепції нірвани в ранньому буддизмі», який виконав під керівництвом професора Щербатського Ф. І. (1866 – 1842). Вивчав санскрит і тібетську мову. Перебував у марксистському гуртку Охрімєєва Р. Н., але уникнув арешту. Висував концепцію поєднання буддизму і марксизму, за що був неодноразово висміяний у студентському середовищі.» Це вже ставало взагалі дуже цікавим – виходить у Клушино – рідному селі Юрія Гагаріна вчителював у свій час спеціаліст по буддології, знавець санскриту і тібетської мови… І ще в той час, коли в школі міг вчитися (або бути на курсах по ліквідації безграмотності) батько Юрія Гагаріна – Олексій Гагарін… Парадокс!
З ім’ям Пустодєлова І. П. я знову зіштовхнувся в Харкові у 1988 році. Завітавши до Харкова весною того дивного і химерного року, що стільки змін вніс в мою долю до одного знайомого філолога, що займався підпільно українською поезією двадцятих років ХХ століття, я почув від нього наступне: «Я чув ти цікавишся буддизмом. Я не схвалюю таке твоє екзотичне захоплення. На рідній ниві є поле жате, що вродило рясно, а урожай гине. Але якщо тебе так це цікавить – познайомлю я тебе з однією пані – це Мінцева Ольга Прокопівна. Вона якась далека родичка професора Розенберга Оттона Оттоновича – відомого буддолога. Зараз вона живе у Харкові.
Розмова з Ольгою Прокопівною виявилась цікавою – хоча їй уже минув восьмий десяток, але пам’ять вона мала чудову. Самого Розенберга вона не бачила, але багато про нього знала, і зберігало багато рукописів з його архіву. Коли я почав розпитувати про колег, учнів професора вона сказала: «Він рано помер – які там учні, не встиг він виростити учнів. Сам він вважав себе учнем професора Щербатського… Хоча була одна людина, яка називала його вчителем - Пустодєлов Іван Петрович. Хоча він був старший за нього на три роки, але буває і так, що вчитель молодший за учня… Вони переписувались деякий час. І всі свої статті і праці Пустодєлов надсилав йому на рецензію. Ні, вони не збереглися… Хоча… Є тут один лист… Точніше чернетка листа із ділової переписки… Я не знаю навіть чи був той лист відправлений. Але тут багато правок – напевно він був переписаний заново… Ось він…»
Мені показали лист який дозволили люб’язно скопіювати. Наведу повністю:
«Шановний Іване Петровичу! Прочитав рукопис Вашої статті «Праджняпарамітасутра і розвиток школи Тхеравада на Цейлоні». Стаття вимагає доопрацювання і переробки. Навіть мови не може йти, щоб опублікувати її в «Бібліотека буддика» чи в якомусь іншому науковому виданні. По-перше, Ви неодноразово посилаєтесь на книгу Германа Мюллера «Буддизм». Але це не наукове видання! Це популярна брошурка розрахована хіба що на гімназистів. Я шкодую, що в свій час цю книгу Вам подарував. У час коли Г. Мюллер (з усією повагою до нього) писав свою книжечку багато текстів буддизму буле не те що не перекладені – невідомі науці. Багато положень викладених там не те що застарілі – не відповідають дійсності. По-друге, просто здивувала фраза: «…Криза, яку пережив буддизм у ІV столітті нової ери…» Звідки ви це взяли? І хто Вам взагалі сказав, що буддизм у ІV столітті переживав якусь кризу? Якщо ви так вважаєте – будь ласка посилання. Я вже мовчу про стилістику яка далека від наукової. «…Блискучий і неперевершений вчитель південного – насиченого витонченою мудрістю буддизму…» Це годиться хіба для літературного твору, а не для наукової статті.
З повагою
Розенберг О. О.»
Поступово в моїй голові промальовувалась картина. Так ось хто і коли міг привнести ідеї буддизму в голову простого сільського хлопчика, якому судилося першому сягнути Великої Порожнечі Космосу… На останок додам уривок листа, який я одержав у 1989 році від Долонтовича Ф. С.
«… знаю, що Ви не перестаєте цікавитись вчителем Пустодєловим І. П. Знаєте, що мені пощастило знайти? Його щоденник! Щоправда без перших сторінок і без останніх, але там є надзвичайно цікаві епізоди, які стосуються його вчителювання в селі Клушино. Зокрема він згадує і про одного учня – Олексія Гагаріна. Судячи по всьому це і є батько знаменитого Юрія Гагаріна. Копію щоденника – точніше того, що від нього лишилося – погризений мишами, пошкоджений водою – Вам надішлю…»
Дослідження цього щоденника – це окреме питання. Але всі наведені вище факти я вирішив опублікувати тільки зараз – як і обіцяв – у 2011 році…
12 квітня 2011 року
Примітки:
Написано на основі реальних подій 1983 – 1984 років.
Світлина з мережі. На світлині – Юрій Гагарін.
[…> – приблизний переклад фрази.
ПММ – паливно-мастильні матеріали.
ЗЗМУ – захист від зброї масового ураження.
КДБ – комітет державної безпеки – таємна поліція у Радянському Союзі.
НЗ – недоторканий запас.
ID:
336544
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.05.2012 01:16:47
© дата внесення змiн: 27.02.2013 00:50:58
автор: Артур Сіренко
Вкажіть причину вашої скарги
|
Бувають же такі люди...
