Сліди його присутності щойно почали злітати з шкіри сполоханими кажанами. Стою на одній нозі, ковтаючи образливу солоність із густим повітрям. "Стрибай! Тягнись до мене своїми огризками руху! Швидше, дитя моє..." Де ти ховаєш своє звучання від моєї люті? Залишилось якихось три години і вона повернеться, не залишивши шансу на слух…
Я знаю, що народження стало смертю моєю. Вічна спроба приховати безтілесність в картатих тканинах робить мене божевільною. Музика в мені не стихає, вона ранить зсередини, намагається вилитися за межі, знищити всіх, хто чує нерівність дихання…
Де ти, мій маленький Іудо? Певно пливеш в своїй затишній колисці, просиш тепла рук жінки, в якої їх немає і вигадуєш собі матір. Я б не дозволила тобі бути дитиною, я б не хотіла відчувати потім твій холод у своєму останньому тілі. Ти швидко дорослішаєш, креслиш себе старанно таким, яким я тебе ще не бачила і приходиш… Іудо, ти бачиш мене столітньою і від того стаєш ще ніжнішим. Ми бачимо втечу на піску, ми вірим в неї… Мені сто років, Іудо, я лише народилась…
Залізними нігтями вона впивається в землю, бо світло там… Поверни їй слух, приглуши музику, розмовляй з нею. Сережки пам’яті джерелами виливаються на підлогу і він нарешті з’являється: «Живи, нікчемо! Будь матір’ю трьом німим інкубам і ненавидь себе!» себе… себе… *Збережи мене від спокуси… востаннє.*
Моя юна Анов! Ти пишеш листи про жорстокість. Їх лише троє, а з тобою столітня юність. Анов, мені ввижаються тисячі теплих ковдр. Вони схожі на вбивць, вони і справді стануть нашими вбивцями… І чую:
*Плекай відчайдушність,
Дозволь їй бути дитиною,
Не помічай дітей її.
Нехай у домі твоїм воскресне
І світиться зрілістю твоєю
Завтра і ніколи,
ніколи і зараз…*
Анов, я зберігаю попіл твоєї старості… Явись.
І бенкетували вони удвох на свіжій могилі свого первістка, живу плоть братів його, запиваючи очима. Танці їх були схожі на втрачений час, сміх ставав нестерпно задушливим. Іуда цілував кістляве тіло Анов, залишаючи сліди своєї присутності. "Стрибай! Тягнись до мене своїми огризками руху! Швидше, дитя моє...", - виривалось з бісівської горлянки. Вона не вміла чути, вона не мала шансу на слух, заколисуючи мертвого Іуду…
