КФ
Травневість вечору спадає
на Міста мури,
а я до тебе виринаю
з дворів пурпурних.
За рукави мене тримає
моє подвір"я
і я смакую пряний писмак
твого невір"я.
Перечіпаюсь через час
і дальній простір,
де світлофорний раз у раз
лунає постріл.
Прибув, я тут, і саме так
тебе зустрівши
веду у безвісті дворів
ледь здичавівши.
І далі - шлях углиб домів
та лабіритнів.
Ми сидимо в букетах цих
віконних квітів.
Бетонний подих лав під нами
на стадіоні,
у пак ховається глінтвейн
вже безборонний.
Я ледь торкаюся плеча.
Що гріє палко.
А на мені твоя печать
мов гостра скалка.
Зорей все більшає та ніч
крадеться Містом.
Я, ти і пляшка віч-на-віч,
та море змісту.
Хтось витирає вперто так
і час, і простір.
Я ж маю йти. Мені пора.
Це так непросто.
Я на прощання цілував
тебе в волосся.
Мені брести по Місту знов
не довелося.
Машинний шурхіт занесе
на землі дальні,
де я із себе скину все
в моїй вітальні.
У снах надсадно захлинаюсь
в невпинних речах,,
а ніч мою твої рятують
блискучі плечі.