Йому подобалося гуляти містом… Вдень було цікаво спостерігати за перехожими, вночі – з дитячою допитливістю заглядати у вікна і тихенько постукувати по шибках. Ось і сьогодні він зібрався на вечірню прогулянку.
… На вулиці стемніло, ліхтарі дивилися на своє яскраве відображення у калюжах. Він теж заглядав у калюжі і бачив там себе у ліхтарному сяйві. - Гарно так! – подумав, і ще жвавіше пострибав по калюжах, посміхаючись.
Раптом в одній із калюж він побачив щось незвичайне, рубінове… Це не ґудзик, не брошка і навіть не камінчик з сережки чи кольє… З холодної, трохи брудної води він витяг дві половинки серця. Було помітно, що хтось приклав немало часу і зусиль, аби воно таки розділилося навпіл. Серце було у подряпинах і дрібних тріщинках, трохи нерівне на зламі.
- Як же можна таке диво зламати і викинути? - дивувався він, із завзяттям поліруючи серце зі всіх сторін, намагаючись склеїти його і затерти всі ранки-пошкодження. І такими гіркими були його сльози, чи завзятими намагання одремонтувати знайдену річ, що старання принесли плоди – серце почало виблискувати, дрижати і його половинки притиснулися одна до одної так тісно, що шпаринки між ними майже не було видно.
- Треба, мабуть, знайти власників цих половинок. Як же їм, нещасним, зараз із розбитим серцем? - бідкався він, біжучи у тому напрямку, куди виривалося і тягнулося серце. Ось воно затріпотіло, запульсувало, замерехтіло біля одного з будинків, де світилося лише одне вікно. Він обережно заглянув. У кімнаті сиділа дівчина з великою скляною чашкою кави в руках. Кава навіть не парувала. А скам’яніла постать дівчини, що сиділа втупившись у стіну, вказувала на те, що вона давно знаходилась не тут, не в цій квартирі, а десь далеко, у своїх думках. Раптом вона стрепенулась і схопилася за телефон. Він задзвонив, і вона щось швидко почала говорити, її вуста відпускали слова і ловили сльози. Зрештою, бліде лице освітилося – на нього впав із-за вікна промінь рубінового серця, і дівчина скрикнула: - Так, приїзди! Я чекатиму…
І в той же момент серце пронизало, наче воду, скло шибок і розчинилося сяйвом у грудях, дівчина засяяла зсередини, мов ранкова зоря. ... Він був вражений.
- Тепер завжди пильно дивитимуся в кожну калюжу! – сам собі обіцяв, стрибаючи далі по калюжах, Дощ. - Воно варте того, щоб побачити таке диво! Нічого, що на годинку довше прогуляюся.
… А ви, до речі, ніколи не помічали, що під час дощу інколи щемить серце? Це Дощ знайшов половинки розбитого серця і намагається з’єднати їх в єдине ціле…
Ти, Інночка - сучасний Андерсен.
Така чутлива історія, красива і ніжна.
Я й так люблю Дощ, а тепер буду шукати в цьому незбагненному явищі природи сенс. 5/5
Innessanew відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
ах, як же ж романтично це у Вас вийшло, я цілу годину тут шукаю позитивну емоцію, щоб з нею заснути. Спасибі, що подарували її мені. І я як Петрик П"яточкін можу сказати "Тепер я засну"
Innessanew відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Ромашечко! З Вашими теплими словами і я можу лягти спати з позитивними емоціями! Спасибі!!!
title="www.krassota.com" 
Гарно так! Щиро вдячна 
