|
Наталія Родіна-Мухіна. Казки
Листочок, схожий на дитячу долоньку, лежав на траві біля Дерева і дивився у Небо.
- Як високо й далеко звідси листя! А Небо ж як близько, - думав він і посміхався.
Щось залоскотало його, відволікаючи. Через нього навпростець поспішало дивне жучисько, схоже на маленьке Сонце з ластовинням.
- Хто Ви?..
- Божа корівка.
- Ви – Божа?..
- Так, я – Божа, а ти – кленовий. Чому ти тут? Хіба уже - листопад?
- Ні-ні! Я просто...
- То я й кажу: усі божі корівки червоні, а я – жовта. Не всиділа, кольору не набрала. Усе справи, турботи. Та й ти, бач, зелений якийсь. Чи то з природою щось? - торохтіла вона.
- Розумієте, я... А Ви вмієте літати?
- Звичайно, але навіщо? – запитало Сонечко і підняло вусики. – Особливо, коли безцеремонно вхоплять, покладуть на руку і забубонять, аби я летіло на Небо. Бо там, мовляв, мої дітки їдять пиріжки і чекають на мене. Ви моїх діточок бачили? Знаєте, що вони споживають?
- Не знаю, на жаль. Найбільший Листок говорить, що я ще маленький. А ви як гадаєте?
- Я?.. Я… втомилася!.. Я тут перепочину. – Сонечко прибрало лапки і завмерло.
Верховіттям листя гомоніло, граючи у «квача» із Сонячним Промінням. Там був його Дім.
Гілками кочувало птаство – легкі пернаті комочки. Сяде, було, лапками міцно вчепиться, а спурхне миттєво – і нема. От і він тримався міцно ніжкою за Гілку. Листочок потягнувся, затріпотів, закрутився схвильовано, напружився, намагаючись відірватися від Дерева, та… залишився на місці.
- Не поспішай, - промовив Найбільший Лист, - до Осені ще далеко. Настане час, коли усі ми полетимо до Землі. А зараз - рости.
- Але ж вони схожі на нас! Беззахисні пташенята вилуплюються з яєць, а ми - із бруньок, котрі захищають нас, як їх – гнізда, та й щебетати уміємо. Але, оперившись, птахи відлітають, а ми - лишаємось тут і мусимо чекати Осені, аби пізнати відоме кожному жовторотикові!
- Не поспішай, Малюче, бо навіть я цього не відаю.
Але він наважився – пан - чи пропав! Хоч і рано, нехай! Так закортіло літати!
Подих вітру допоміг йому.
Покинувши Гілку, Листочок і не збагнув, що вже летить і сталося те, про що він так довго мріяв.
Уперше відчув себе невагомим. Згори і знизу струменіла прохолода, заколисуючи та присипляючи. Все стало великим і незнайомим. Малюк плавно кружляв, чіпляючи листя та гілля.
- Я Хто? Пташка, пір`їнка, хмарка чи кульбабка? Як легко і вільно, спокійно і дивно...
Він був крихітним і тендітним, тому ще довго ширяв круг Дерева, як човник, колишучи зеленими бортами.
Чи чув він голос Найбільшого Листка? Напевно, здалося.
Щось м’яко зупинило його рух. Розплющивши очі, Листочок побачив Землю і Траву.
Подих Вітру накрив ним, як покривалом, Божу корівку. Вона прокинулася, зашурхотіла і, вилазячи, пробурчала:
- Спати пора. А вони все – «дітки, дітки». І поповзла геть, не попрощавшись.
Листочок лишився один. На нього дивились безкрайнє Небо і Сонце, схоже на маленьке Сонечко без ластовиння.
- Цікаво, - міркував він, - а що ж їдять його дітки?
Кленовий Листочок лежав на Траві, біля Дерева.
До Осені було ще далеко.
ID:
331348
Рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата надходження: 18.04.2012 22:03:46
© дата внесення змiн: 19.04.2012 21:16:38
автор: Борисовна
Вкажіть причину вашої скарги
|