Колись шукала у небі далеку мрію, хотілося відчути подих снів, торкнутися рукою ночі і вірити у вічні почуття. Я знала, що бажання здійснюються лише в казках, що лише у моєму світі, де я намалювала в уяві головних героїв, у яких ніколи не назріє бажання бути схожими на монстрів, може бути любов схожа на найпрекрасніше і найнеймовірніше, що може існувати у цілому світі. Чому, коли прийде біда, смуток, розчарування або тебе зрадить найрідніша людина, ти починаєш задумуватися над сенсом життя, над тим, чи варто довіряти людям та відкривати перед ними свої серце та душу? Чому найкраще вчитися на помилках власних, а не на чужих? Може тому, що за чужі ми просто забуваємо?!! Чи може думаємо, що з нами такого не станеться, тому що ми більш уважніші за інших і більш краще знаємо життя? Як ми б не міркували, ніхто не застрахований від помилок, від гіркоти розлуки та болючої правди. Досвід приходить з роками, із часом, який нам відпущений, і не потрібно гребувати ним.
дякую
