У маленькому глухому селі жила самотня вродлива жінка. Маленька хатинка на крайній вулиці від поля, а під вікном – ціле море троянд. Звідки вона туди приїхала – ніхто не знав. Але усі називали її відьмою. Односельчани всіляко сторонилися жінки, тай сама вона була трохи відлюдькуватою. Їй було вже під тридцять, але з виду – дівчина років двадцяти, лише дещо тривожна і понура. Місцеві розвідники бувало робили спроби позалицятися до неї, але вона обрубувала всіх на корені. Та якось одного разу в їхнє село заїхав хлопчина, що лише якихось пів року тому закінчив інститут і вже влаштувався на роботу у великому місті. А в село він приїхав чи то до друзів чи до далеких родичів – не зрозуміло.
Вони зустрілися, коли він проходив вулицею, а вона стояла біля своєї хвіртки і самотньо дивилася на зелене поле. Вона кинула на нього поглядом і одразу ж причарувала… В його свідомості неначе промайнула яскрава блискавка і змінила весь його внутрішній світ. Він привітався, зупинився. Став розпитувати щось про село, про життя в провінції. Потім вона запросила його до хати. Посадила за стіл, налила чаю, та ні – не чаю, а швидше якоїсь дивної рідини без запаху і смаку, але на колір схожої на чай.
Хлопець випив і навіть не помітив, що п’є. Відвар здався йому солодким та духмяним, а жінка – ще вродливішою і загадковішою.
Вони посиділи, поговорили. Нічого особливого не відбулося, але того ж вечора він відчув, що його нестримно тягне до неї, і, залишивши друзів, пішов до заквітчаної хатини. А вона вже ніби знала, що він прийде – убралася в нову сорочку, розпустила шовкове волосся і стала на порозі, виглядаючи.
Так у них все почалося. Хлопець проводив у тій хаті і дні, і ночі, забув про те, що йому скоро треба повертатися у місто. Коли ж прийшов той день, він вирішив не їхати на роботу і залишитись у селі ще ненадовго. Та те «ненадовго» затягнулося не на один місяць.
Сидів біля неї, бідолаха, і ні про що більше не хотів думати. З роботи вигнали, батьки телефони обривали, друзі спочатку переймалися, а потім назвали божевільним і кепкували з нього… А він все сидів біля своєї коханої, і так йому було добре, так спокійно в тому забитому селі – ні грошей не хотів, ні кар’єри… Нічого. Лише її хотів бачити і любити.
Так минуло літо, потім осінь, а там і зиму перезимували. Але якогось одного разу навесні, він помітив, що у всіх троянд, що вже встигли викинути бутони, були обірвані колючки. Коли ж він спитав кохану, що це означає, то почув лише: «Так треба…». І можливо, він не придав би цьому великого значення, якби наступної ночі, коли він раптово проснувся і помітив, що «дружини» немає у хаті… Тоді якраз був місяць у повні і було світло. Він вийшов надвір і побачив, як вона відламує з молодих пагонів колючки і мокає у кров мертвої голубки. «Що ти робиш?» – у зніяковінні спитав він, але у ту ж секунду здригнувся від її пронизливого, аж блискучого погляду. Немов якась невидима сила повела його назад у хату і він заснув міцним сном.
Коли ж прокинувся на наступний день і знову не застав дружину в хаті, то перекинув усе вверх ногами і таки знайшов дещо. Виявляється, його кохана замість чаю варила йому трояндові колючки, та ще й із кров’ю голубки, щоб так його серце за нею кололось, і щоб вірним був, як голуб… Неначе прозріння зійшло на його мутну голову! Таки-так – вона справжня відьма! Причарувала його і змусила зламати своє життя!
Не сказавши і слова, став хлопець збирати речі. І навіть не попрощавшись (бо вона до хати так і не повернулась), пішов звідти геть. Коли ішов селом, то люди зглядалися і дивувалися, як це він зміг вирватися від відьми і з речами кудись іти? Стали його по дорозі розпитувати що і чому… Він не хотів розмовляти, але зрештою, трохи затримався. Та не встиг він вийти із села, як за ним стала бігти якась бабця і кричати, що Марина (так звали відьму) померла. Ніби кинджалом по серцю вдарили його ці слова! Все-таки він її кохав, а тут таке сталося! Але, можливо, стара бреше, хоче його вернути, бо та поросила… Треба перевірити!
І він пішов разом із тією бабою назад до проклятої садиби… Як побачив, так і закляк на місці – біля хати, під вікном, де росли пишні троянди, лежала Марина, уся у крові і з понівеченим обличчям, так, наче кішка його все подряпала… А поряд із нею лежала мертва голубка і розкидані у всі боки шипи. «Ми її гарно поховаємо – раптом сказала бабця – а ти повинен піти! Повертайся у своє місто і живи, як раніше, бо інакше не оминути тобі загибелі. Іди прямо зараз!». Важко зітхнув бідолаха, ледве стримуючи чоловічі сльози, вийшов із подвір’я і вже хотів робити перші кроки геть, коли раптом помітив, що із другого боку хати виглядає молодесенька дівчина – не більше шістнадцяти років... Вона поглянула на нього, чарівно та трохи сором’язливо посміхнулася. «Іди, не дивися! – гримнула йому бабця. – Давай!».
Нещасний на мить закляк, але все ж віднайшов у собі сили рушити з місця. І як пішов! Так навіть ні разу не оглянувся. А дівча зайшло до хати, як до себе додому, і стало поратися… Коли ж похоронили колишню хазяйку, вона вдягла її сорочку і стала готувати чарівне зілля із колючок, щоб знову приворожити найкращого хлопця і забрати собі його молодість і силу…
ID:
323940
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.03.2012 20:39:10
© дата внесення змiн: 10.10.2018 17:21:38
автор: Лілія Ніколаєнко
Вкажіть причину вашої скарги
|
очима б зачарувала... Чарівна історія! 
