Заманулося Данилу у гори в Карпати,
На колінах почав жінку він свою благати.
Відпочину, а ще може вилізу на гору,
Може мати народила мене в добру пору.
Довго думала журилась, їдь хай тобі трясця,
Може вилізеш на гору, а може не вдасться.
А як вилізеш на гору, щоб не повернувся,
Щоб дорогу ти додому навіки забувся.
Їде, їде у Карпати Данило кирпатий,
А від того, що він їде, як дитина радий.
Не сам їде, з кумом їде, буде з ким гульнути,
Дай же Боже з головою додому вернути.
Під’їхали під Говерлу, подивились вгору,
Ой напевно ми родились все ж в лиху пору.
Та не довго міркували добряче хильнули,
Про той ляк вони відразу з кумом вже забули.
Довго дерлись по камінню нехай йому трясця,
Все здолали не зламав їх дощ і ненастя.
Сіли гарно відпочили, бо ще є плішина,
Кум сміється і радіє, мов мала дитина.
Де набрались того ляку, давай банкувати,
На, а потім вже дорогу до низу шукати.
Нема сонце та ще й чомусь скачуть в очах зорі,
Мабуть, куме, вже не злізти, горе нам тут горе.
Нема їсти це пусте все, можна перебитись,
А чим буде нам на ранок добре похмелитись.
Довго рачки добирались, як уже прийшлося,
А внизу за мить і випити, і вкусить знайшлося.
Посідали під горою тоді схаменулись,
Не поліземо більше в гору, що ми там забулись.
