я его не любила я просто так странно существовала
с его именем на губах просыпалась и засыпала
доверяла мечты о нем бесконечным осенним ночам
без дороги блуждала в его фантастических снах
я его не любила я просто его каждый вечер ждала
замирала на выдохе дальше дышать забывала
а не дождавшись кричала - раненая навылет душа
у луны желтоглазой волчицей его как умела вымаливала
я его не любила просто я без него пропала
без вестей на фронтах многолетней войны без правил
так и не написав и не отправив ему последнего письма
я не любила его - мне тогда так казалось
не любила его? но я без него не я...
Юлия Андреева
Хто бачить сни і пам’ятає імена…
Максиміліан Волошин
Лист, який ніхто і ніколи не відправить. Лист, який ніхто і ніколи не отримає.
Він написаний на папері кульковою ручкою. Він увібрав в себе тепло і запах долонь.
Це живий лист, який написали від руки і загорнули в конверт.
Цей лист ніколи не потрапить до рук адресата.
На жаль. А може і на щастя. Я вже тепер не знаю, що краще: правда чи мовчання.
****
Частина 1. (До…)
Ти не знаєш напевне, що трапилось в моєму житті за час твоєї відсутності в ньому, того, що знаю я, також недостатньо. Але в наші життя прокралась темрява. Чи є в цієї темряви ім'я? Це жорстокість? Це ненависть? Розчарування? Несправедливість? Втрата? Біль?
Як вона знайшла нас? Вона прокралась нишком в наші життя чи ми самі знайшли й прийняли її? Що з нами трапилось? Батьки відправляють дітей в світ, як на війну, сподіваючись, на їх повернення, але знаючи, що дехто загине по дорозі. Коли ми збилися зі шляху? Нас оточили тіні. Проковтнула темрява. Чи є в цієї темряви ім'я? А що, якщо для когось вона носить Твоє чи моє ім'я?
Щастя так просто не дається. Інакше б посміхались усі на світі. Життя складається з випробувань, болю і рідкісних, але якісних митей цілковитої радості.
"...І маленька принцеса сказала йому: "Дорослі самі себе не розуміють і дітлахам доводиться постійно їм все пояснювати"" Я щиро хочу, аби ти не втрачав у собі ту маленьку дитину, яка здатна радіти будь-якій дрібничці. Я хочу, аби ти посміхався, сяяв, йшов назустріч мріям, котрі збуваються, попри все і всіх.
Запам'ятай, найдужчий смуток приходить разом з першою втратою, коли ти ще не знав, що таке справжній біль і надія, коли ти пройшов через заперечення того, що відбувається, – гнів, страх, провину, депресію – і в решті-решт відчув полегшення і змирився, відчув цей найдужчий смуток, який мучить тебе щовечора перед сном і змушує плакати.
Часом біль стає значною частиною нашого життя, і ти починаєш звикати до нього, а згодом навіть не можеш згадати, яким було життя без болю. Але одного дня ти все-таки починаєш відчувати щось інше. І це відчуття лякає, тому що воно незнайоме. І в цей самий момент ти розумієш, що щасливий. Твій смуток ніде не дівся, твій біль завжди житиме, але є щось нове, що дає сили рухатись далі. Адже щастя може приймати різноманітні форми: компанія кращих друзів, почуття радості від того, що мрія близької людини здійснилась, знову жевріючий вогник надії, просто запах нової весни в повітрі... Бути щасливим - це нормально, адже ніколи не знаєш, яким швидкоплинним може виявитись це щастя.
Знаю, що боляче, що хочеться сховатись кудись, де не буде нікого і нічого, хочеться перестати відчувати так, щоб цей кровоточивий орган прорвався назовні, розірвавши ребра та шкіру, і перестав боліти, щоби душа отримала трішки спокою, трішки віри, надії, любові..., підтримки.
Але ти повинен йти далі, рухатись, не здаватися, заради тих, хто вірить в тебе, хто підтримує, хто любить. Ти просто змушений рухатись далі, і тобі вистачить сил, я знаю.
Скільки часу потрібно, аби змінитися? Скільки років, місяців, днів? А може достатньо години, хвилини, секунди? - Достатньо.
Я просто скажу тобі одне. Я по це вже писала. Напишу знову. "Я хочу поряд бачити тебе, коли здійсняться мої мрії. Нехай ти навіть не зумієш. Нехай я сплутаю обличчя. Загублю тебе в пітьмі..." Один раз ти вже прогавив здійснення моєї мрії, так що вдруге я тобі цього не подарую. І не питай мене, чи я, бува, не зникну. – Не зникну. Обіцяю. Найдорожчих людей віднаходиш у темряві. Тільки в темряві видно зорі.
А кого хочеш бачити поряд ти, коли здійсняться твої мрії?
Частина 2. (Після…)
Вогонь в мені ще жевріє, і я кричу в порожнечу: "Не дай вогню в тобі згаснути! Невідворотньо, іскра за іскрою. Не дай потонути в багні безнадії під назвою "Ще ні" і "Вже ні". Не дай йому згаснути у відчайдушній боротьбі за життя, якого ти прагнула, але так і не досягла.
Світ, який ти шукаєш, можна віднайти. Він існує. Він реальний. Його можна відшукати. І він твій, адже він у тобі." Я кажу собі ці слова щовечора, проживши ще один день, який чомусь не приносить того щастя, якого бажає моя душа. Знаєш, адже це ти зробив мене такою, якою я є. Це твоя заслуга. Своїми діями, впевненістю в собі і у власних бажаннях, ти вселив у мене силу й жагу до дій, дух боротьби та протистояння, ти подарував мені мою мрію. Добре, коли є ті, хто в тебе вірить, кому хочеться довести, що ти на щось здатна. Добре, коли є в кого вірити, кого любити, за ким сумувати, перед ким вибачатися. У кожного є людина, яку не забути, людина, яку любитимеш і ненавидітимеш завжди, незважаючи на біль, бруд, взаємні образи, нові стосунки, шлюб і навіть дітей від когось іншого, кого ти також любитимеш, але вже зовсім по-іншому. Цю людину люблять і ненавидять за те, що вона подарувала найневимовніше щастя і саме тому завдали найгострішого болю. Ця людина, чию дружбу ти ніколи не зможеш прийняти, не зумієш її пробачити чи просто навчитись проходити повз з байдужим поглядом. Це людина, до якої ти не байдужий, але ніколи вже не кохатимеш, затамувавши подих, тому що свого часу ви разом вбивали це почуття, або воно померло своєю смертю. Хоча другий варіант трапляється рідше, адже нечасто обидва серця проникаються холодом водночас. Ця любов є свого роду хворобою і вона не лікується. Вона спокійна і тиха. Відречено сильна. Та й любити так вміє далеко не кожен, далеко не всіх. Ця ненависть схожа на прокляття, пронизуюча холодом, стабільно-незмінна, інертна.
Чим є ця ненависть? На що схожа ця любов?
Не буває різних любовей. Є одна єдина: до батьків, друзів, коханих, дітей... Любов одна. Різні лише відтінки. Знаєш, це найкраще, що може статися з людиною, якщо її кохання переросте в любов. Адже якщо кохання свого часу не переросте в любов, то воно просто загине.
А що таке кохання? Що таке любов?
Ми всі женемося за пристрастю, засліплені власними світлими почуттями, крізь сяйво закоханості, ми не помічаємо самої серцевини тієї людини, яку обрали. Сліпці! Отримуємо те, що заслужили, а саме: нерозуміння, розчарування, біль. Ми не хочемо збагнути простої істини, плутаючи жагучу пристрасть та хімію з коханням. Закоханість (а чи то пристрасть?) може виникнути з першого погляду, перерости у щось або померти безповоротньо. Кохання виростає тільки з міцної дружби, спорідненості душ, спільності поглядів та інтересів, паралельності прагнень. Кохання – це те, що виникає з часом. А люди кидаються цим словом так, неначе воно пустий звук. Аби сказати "кохаю", треба з'їсти разом не один пуд солі. Бог сказав, що любов, це турбота та опіка про ближнього. Всього-навсього. Здається, що так просто. А насправді ні. Я зрозуміла, що таке любов зовсім недавно, минулої осені. Ти допоміг мені збагнути це остаточно. Я знаю тебе тисячу років. Ти є близькою мені людиною. З тобою просто. Ми крокуємо в одному напрямку. Наші життя є дещо паралельними. Я пам'ятаю твої слова: «Я не знаю, ким ми будемо, але ми повинні бути, повинні спілкуватися». Ти був правий, і я завжди це знала. Цікаво, як називати людину, в яку був закоханий три роки, яка була тобі найближчою тривалий час, яку любиш, з якою займався коханням, людину в чиї мрії та прагнення віриш, чиї погляди розділяєш, людину, яка вбивала тебе по-краплині, умертвляючи нетлінні почуття без тіні сумніву, єхидно, егоїстично, людину, якій, здавалось, можеш пробачити все, і вже все, що міг, пробачив? Але ж як просто. Любов – це, виявляється, всього- навсього турбота та опіка про ближнього. Бог – є любов. На рівні підсвідомості всі відчайдушно прагнуть цієї найдосконалішої форми почуття. В житті ж навпаки – наввипередки біжимо за тим, що яскравіше палає.
Сказати чесно? – Я дуже сильно тебе люблю. І я не називатиму це дружбою ніколи. Те, що я відчуваю до тебе, вже давно переросло закоханість, пристрасть, дружбу, кохання. Це чиста рафінована любов. Та, якої всі прагнуть, але мало хто заслуговує.
Мабуть, Ти заслужив.
Є просто люди, з якими не можна бути друзями, це просто найдорожчі, ті, кого любиш попри все, попри все віриш в них, попри все поряд... попри
все...
Що таке ненависть?
Я задаюсь цим питанням і не знаходжу відповіді вже багато років, розуміючи лиш одне: викликати це почуття здатна лише надзвичайно люба серцю людина. Ненависть не з’вляється з повітря. Її не виростиш, наче кактус в горщику. Неависть – це щось ефемерне, незбагненне, лякаючи до смерті, тихе й мертвотно-холодне, щось слизьке, невловиме, нездоланне, гнітюче, всепоглинаюче та руйнівне. Мені не до вподоби це почуття, проте воно приходить до мене у снах, не даючи забути про себе. Одне скажу беззаперечно точно, ненависть не питає дозволу, не стукає в двері перед тим як зайти, не розводить полеміки й не милує.
Сказати чесно? – Я дуже сильно тебе ненавиджу. Проте це не заважає мені жити так, як іншим, ні, це майже непомітна маленька істота в моєму серці, неначе черв’ячок, що точить дерево, повільно і результативно. До чого це призведе? – Мені не відомо. Я втомилась змагатись з тобою. У мене свій шлях. Проте я так звикла бігти з тобою наввипередки, що вже й не знаю, коли спинюсь врешті-решт. Та чи й потрібно це насправді? Адже завдяки цьому, мабуть, іноді лиш цьому одному факту, я досі пориваюсь творити. «Ти далі твори, попри все, і прямуй до своєї мети!» - саме так, для обох, по різні боки барикад.
Епілог.
Не можна вриватися в чиєсь життя зненацька, грітися біля яскравого вогнища теплої та чомусь все ще рідної душі, а потім просто зникати, як завжди. Я знаю, нам ніколи не було просто. Али ми завжди розуміли одне одного і потребували. Це не під силу змінити нікому. Ти здивований, що за два роки я все той самий впертий борець за справедливість та мрії. Але знаєш, аби зостатися собою у світі, який днями і ночами намагається перетворити тебе в когось іншого, нам доводиться вести найзапеклішу боротьбу, на яку лише здатна людина, і не припиняти її ніколи. Значних зусиль коштує та, яку ти побачив перед собою опісля цих двох скороминущих літ. Мені просто прикро, що ти завжди цінував мою підтримку, але ніколи не вмів розгледіти в мені дещо більше. Я усвідомлюю, люди розчаровують нас, часом вони нас дивують, але ми ніколи не дізнаємось, хто вони насправді, не спробувавши їх збагнути: усі їхні помилки і хибні дії. Ми повинні бути чесними з тими, хто бажає нам добра, чиї душевні поривання світлі та чисті. Не можна використовувати, тих, хто тобі вірить, тих, хто подає руку, коли падаєш, тих, хто ніколи не зачиняв перед тобою дверей. Чи розумієш це ти? Чи розумієш ти насправді, хто потрібен тобі в цьому житті? Що потрібно? Адже кожен з нас хоче мати коханону людину і аби його мрія здійснилась. Без цього ми не почуваємось щасливими. І це не просто кохана людина, а кохана людина, котра вірить в твою мрію, в тебе, і не зрадить тебе, даючи клятву перед Богом. І це не просто мрія, а мрія в яку вірять ті, чию довіру і любов ти не зрадив. Не знаю, кому ці рядки: «Якщо спішиш кудись, я не тримаю, краще мозок не їсти і сказати їй правду, що чекає хтось, я відпускаю,не шукай делему, коли є табу». Але варто було сказати їх, сказати вчасно, можливо б тоді, в житті однієї тендітної дівчинки було б на одну трагедію менше…
За чим ти женешся? Кого наздоганяєш? В твоїх очах живуть привиди. Привиди тих, хто вже не пробачить.
ID:
317016
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.02.2012 14:13:31
© дата внесення змiн: 11.08.2017 14:42:13
автор: Інга Хухра
Вкажіть причину вашої скарги
|
спасибі, я старалась передати найпотаємніше... для нього...
